Луїс зареєструвався під іменем Ді Ді Рамона[141] і заплатив за кімнату готівкою. Спробував покемарити, бо розумів, що перспектива відпочинку до завтрашнього ранку йому не світить. Як написали б у якомусь вікторіанському романі, цієї ночі на нього чекала пекельна робота — найстрашніша за все життя.
Та його мозок просто відмовлявся вимикатися.
Він лежав на стандартному мотельному ліжку під банальною мотельною картиною, на якій зображено мальовничі кораблі та доки біля мальовничої старої пристані на тлі не менш мальовничої новоанглійської бухти. Луїс не роздягався — хіба що черевики зняв; руки поклав за голову. Гаманець, дріб’язок і ключі лежали на нічному столику біля нього. Почуття липкого холоду не минуло. Луїс почувався відрізаним від своєї родини, від місць, до яких уже встиг звикнути, і навіть від роботи. Цей мотель міг розташовуватися будь-де у світі — в Сан-Дієго, Далуті, Бангкоку чи Шарлотті-Амалії. І в той же час він був поза простором і часом. У Луїсовому мозку коли-не-коли зринала парадоксальна думка: перш ніж знову зустрітися зі знайомими людьми та місцями, він побачить свого сина.
План поступово визрівав у його свідомості. Луїс розглядав його з різних точок зору, обмацував з усіх боків, перевіряв, чи немає ніде промахів чи слабких місць. Він відчував, що балансує на тонкій линві понад безоднею божевілля. Безум огортав його; м’яко тріпотів крильми, як пугач — нічний мисливець із золотими очима. Луїс усе глибше й глибше занурювався у вир сюрреалістичного жаху.
У його голові злинуло відлуння голосу Тома Раша: «Холодні руки смерті торкають хижо нас, ти вкрала мою маму, гряде уже мій час»[142].
Божевілля. Воно всюди. Наближається, переслідує.
А він балансував на тонкій линві логіки — розбирав свій план.
Сьогодні, об одинадцятій вечора, він розкопає синову могилу, витягне тіло з труни, загорне його в шматок брезенту та покладе в багажник «Цівіка». Поставить труну на місце і знову засипле могилу. Далі поїде до Ладлоу, витягне тіло Ґейджа з багажника… і піде на прогулянку. Так, йому доведеться піти на прогулянку.
Якщо Ґейдж повернеться, є два можливі варіанти розвитку подій. За одним з них, Ґейдж повернеться собою. Можливо, трохи загальмованим, повільним або навіть розумово відсталим (у найпотаємніших куточках душі Луїс сподівався, що Ґейдж повернеться повністю, таким, як при житті, — така ж можливість існувала, правда?), але все одно це буде його син, син Рейчел, брат Еллі.
В іншому разі, з глибини лісів з-за будинку прийде чудовисько. Луїс уже навіть не заперечував, що можуть існувати чудовиська чи там демони — безтілесні потвори з потойбіччя, котрі захоплюють воскреслі тіла, душі з яких уже відлетіли.
У будь-якому разі, вони з сином будуть сам на сам. І Луїс…
Я поставлю йому діагноз.
Так. Це те, що він має зробити.
«Я поставлю діагноз не лише його тілу, а й душі. Візьму до уваги наслідки травми, про яку він може пам’ятати або ні. Зважаючи на те, що стало з Черчем, можна сподіватися на легку або значну загальмованість. Я оціню можливість реінтеграції Ґейджа в нашу родину за період від двадцяти чотирьох до сімдесяти двох годин. Якщо ментальні втрати будуть надто великими — або він повернеться в тому стані, що Тіммі Бетерман, злою почварою, — то я вб’ю його».
Луїс ретельно обдумав обидва варіанти.
Як лікар, він відчував, що легко зможе вбити Ґейджа, якщо від сина лишиться тільки оболонка, наповнена чужорідною ворожою субстанцією. І ніякі благання та хитрощі не зможуть вплинути на його рішення. Луїс уб’є це створіння, наче щура, який розносить бубонну чуму. І не влаштовуватиме з цього жодних сльозливих мелодрам. Він скористається таблеткою, мабуть, двома чи трьома. Або ін’єкцією, якщо в цьому виникне потреба. У його саквояжі був морфій. Наступної ночі він повернеться на «Привітний краєвид» і знову поховає там прах свого сина, сліпо вірячи, що доля знову буде на його боці, вдруге («Але ж ти навіть не знаєш, чи буде вона з тобою першого разу», — нагадав він собі). Луїс було подумав про значно простішу і безпечнішу альтернативу — «Кладвишче домажніх тварин», але він точно не поховає там власного сина. На те було багато причин. Коли якась дитина закопуватиме там свого улюбленця через п’ять, десять чи навіть двадцять років, то може натрапити на рештки малого. Та головний мотив був значно простішим. «Кладвишче домажніх тварин» розташовувалось… надто близько.
141
Американський басист, автор пісень, учасник панк-рок-групи «Ramones». Автор більшості її текстів.
142
«Wasn’t That a Mighty Storm» — американська народна пісня, котра з’явилася після урагану з повінню, які в 1900 році зруйнували місто Галвестон у Техасі. Стала популярною у 1960-ті роки у виконанні Тома Раша.