— Рейчел, мені піти з тобою? — спитала Дорі.
— Ні, краще заберіть наш багаж. Ви знаєте, який він. Ми впораємося.
На щастя, вбиральня була порожньою. Рейчел підвела Еллі до кабінки та почала порпатися в сумочці, шукаючи дріб’язок. Потім вона побачила — слава Богу, — що замок однієї з трьох кабінок зламаний. Над ним хтось маркером написав: «СЕР ДЖОН КРЕПЕР БУВ СЕКСИСЬТКОЮ СВИНЕЮ».
Рейчел швидко відчинила двері. Тепер Еллі стогнала та трималася за живіт. Вона двічі тужилася, але блювоти не було; тільки сухі хвилі абсолютного нервового виснаження. Коли вона сказала, що їй уже краще, Рейчел підвела дочку до умивальника і вмила їй обличчя. Еллі була білою як стіна, під очима в неї проступили чорні кола.
— Еллі, що трапилося? Ти можеш пояснити?
— Я не знаю, що трапилося, — відповіла дівчинка. — Я знаю, що щось сталося після того, як татко сказав мені про подорож. Щось трапилося з ним.
«Луїсе, що ти приховуєш? Ти ж приховуєш щось. Я помітила це, навіть Еллі помітила».
Рейчел збагнула, що і сама весь день була знервованою, неначе чекала на удар, який звалить її з ніг. Зараз вона почувалася так, немовби за два чи три дні мали початися місячні: напружена та зморена до краю, готова заплакати чи розсміятися, готова будь-якої миті завити від болю, що мчав її головою, як швидкісний потяг, останні години три.
— Що? — уточнила вона у відображення Еллі в дзеркалі. — Люба, що могло трапитися з татком?
— Я не знаю, — прошепотіла Еллі. — Я бачила сон. Щось про Ґейджа. Чи, може, про Черча? Я не пригадую. Я НЕ ЗНАЮ!
— Еллі, що тобі снилося?
— Мені снилося, ніби я на «Кладвишчі домажніх тварин», — розповідала Еллі. — Паксоу привів мене на «Твариняче кладвишче» і сказав, що татко збирається прийти туди. Він сказав, що має статися щось жахливе.
«Паксоу?» Гостра стріла жаху та непевності пронизала Рейчел. Що це було за ім’я і чому воно здавалося їй таким знайомим? Здається, вона чуло його — чи щось подібне, — але ніяк не могла пригадати, де саме.
— Тобі снилося, що хтось на ім’я Паксоу відвів тебе на «Кладвишче домажніх тварин»?
— Ага, він сказав, що його звуть саме так. А ще… — очі дівчинки раптом розширилися.
— Ти пригадуєш щось іще?
— Він сказав, що його послали попередити, але він не може втручатися. Він сказав, що був… Я не знаю… що він був біля татка, що вони були разом, коли його душа від… від… Я не можу пригадати! — Еллі зойкнула.
— Люба, гадаю, тобі снилося «Кладвишче домажніх тварин», бо ти все ще думаєш про Ґейджа. Я впевнена, що з татком усе гаразд. Тобі вже краще?
— Ні, — прошепотіла Еллі. — Мамо, мені страшно. Тобі хіба не страшно?
— Нє-а, — Рейчел, посміхачись, злегка похитала головою. Насправді ж їй було страшно… дуже страшно, і ще й це дивне ім’я — Паксоу — переслідувало її своєю знайомістю. Їй здавалося, що вона чула його в якомусь жахному контексті місяці або навіть роки тому, і нервозне відчуття не залишало її.
Рейчел чула присутність чогось набухлого, готового прорватися будь-якої миті, вагітного чимось жахливим, чимось, що треба було відвернути за будь-яку ціну. Так, але що це? Що?
— Я впевнена, все буде добре, — промовила вона до Еллі. — Хочеш, повернемося до дідуся з бабусею?
— Напевно, — байдуже кинула дівчинка.
Якась пуерторіканка завела свого малого сина до жіночої вбиральні. Вона голосно лаяла його. Попереду на охайних штанцях малюка розтікалася велика мокра пляма, і Рейчел, згадавши про Ґейджа, заціпеніла від болю. Ця страшна біда подіяла на неї як новокаїн: притлумила нервове збудження.
— Ходімо, — покликала вона. — Ми зателефонуємо таткові з дідусевого дому.
— Він носив шорти, — раптово сказала Еллі.
— Хто, сонечку?
— Паксоу, — пояснила Еллі. — Він носив червоні шорти. У моєму сні.
Рейчел знову сконцентрувалася на імені, коліна у неї затремтіли від страху. Потім усе минуло.
Вони могли навіть не підходити до каруселі з багажем — Рейчел було достатньо просто помітити в натовпі верхівку батькового капелюха: він єдиний був з пером. Вона обернулася та побачила Дорі Ґолдман — та чекала на них біля стіни й тримала два додаткові місця для дочки та онучки. Рейчел повела Еллі до неї.
— Тобі вже ліпше, моя дорогенька? — спитала Доррі.
— Трохи, — відповіла Еллі. — Мамо…
Вона повернулася до матері й заніміла. Рейчел випросталася, рот був затулений долонею, обличчя зблідло. Вона пригадала. У свідомість жінки це ввірвалося зі скаженим гуркотом. Ну звісно ж, вона мала пригадати все відразу, але розум прагнув витіснити це. Звісно.