Еллі бігала від одного пам’ятника до іншого, і кожен з них викликав у дівчинки захоплені вигуки. Луїс супроводжував її, доки Рейчел наглядала за малюком. Джад сів по-турецьки, обпершись спиною об кам’яну брилу, і запалив цигарку.
Луїс помітив, що це місце не просто здавалося впорядкованим: пам’ятники були встановлені нерівними концентричними колами.
На одній з дощечок повідомлялося: «КІТ ПОЛЯ». Почерк був дитячим, але старанним. «ВІН БУВ СЛУХНЯНЕМ». І нижче: 1971–1974. Трохи далі, в зовнішньому колі, вони натрапили на шматок сланцю. На ньому виднівся доволі вицвілий, але все ще розбірливий червоний напис: «БІФФЕР». А нижче — маленька спроба поетичної епітафії:
БІФФЕР, БІФФЕР, ШВИДКИЙ, ЯК ВІТЕР.
ЯК БУВ ЖИВИМ, МИ ГРАЛИСЬ З НИМ.
— Біффер — це кокер-спанієль Деслерів, — пояснив Джад. Кінчиком черевика він вирив у землі ямку і затоптав туди попіл від цигарки. — Збило сміттєвозом минулого року. Ото тамо ще є віршик?
— Є, — підтвердив Луїс.
Деякі могили були прикрашені квітами — подекуди свіжими, та частіше зів’ялими. Траплялося багато і зовсім розбитих. Написи, зроблені фарбами чи олівцями, в більшості випадків були малорозбірливими. На інших геть не було позначок, і Луїс здогадався, що там писали крейдою або вугіллям.
— Мамо! — гукнула Еллі. — Тут золота рибка! Іди подивися!
— Уже йду, — озвалась Рейчел.
Луїс глянув на дружину: вона самотньо стояла поза зовнішнім колом і виглядала розгубленою, як ніколи. «Їй сумно навіть тут», — подумав Луїс. Вона ніколи не вміла спокійно ставитися до проявів смерті (якщо взагалі хто-небудь вміє). Це, мабуть, через її сестру, яка померла дуже молодою. Ще на зорі подружнього життя Луїс навчився оминати цю тему, щоб не ятрити незагоєні рани. Сестру звали Зельда, і вона померла від менінгіту спинного мозку. Хвороба вбивала її пекельно довго; була болючою і бридкою. А Рейчел тоді була у віці, коли такі речі особливо вражають. От якби вона нарешті наважилася забути той жах.
Луїс підморгнув дружині, і та вдячно всміхнулась у відповідь.
Крід роззирнувся: вони стояли на залитій світлом галявині. «Мабуть, саме завдяки сонцю трава тут така розкішна», — подумав Луїс. Однак треба ж було ще постійно доглядати за нею, поливати. Тобто діти на своїх маленьких спинках притягували сюди банки з водою або ж навіть індіанські насоси[20], куди важчі за Ґейджа. Він вкотре здивувався тому, як довго тутешні діти тримаються за це місце. Стосовно його власних дитячих захоплень, та й захоплень Еллі, то вони загоралися, як бенгальський вогник, — швидко спалахували, яскраво горіли… і миттєво згасали.
Ближче до центру кладовища могили ставали все старішими; було дедалі складніше розшифровувати написи на надгробках, але ті, які ще вдавалося прочитати, все глибше занурювали в минуле. Тут лежала «ТРІКСІ. ВБИТА НА ТРАСІ 15 ВЕРИССНЯ 1968». Там же був уламок дошки, глибоко встромлений у землю. Постійні заморозки та відлиги дуже пошкодили його і скособочили, однак Луїс розібрав напис: «НА ПАМ’ЯТЬ ПРО МАРТУ, НАШУ КРОЛИЦЮ, ЯКА ПОМИРЛА 1 БЕРЕЗНЯ 1965». А в наступному ряду були «ПАТТОН (НАШ! НАЙКРАЩИЙ! ПЕС!)»[21], померлий 1958, та «ПОЛІНЕЗІЯ» (це, мабуть, папуга, якщо Луїс нічого не наплутав з лікарем Дулітлом[22]), яка востаннє пропищала своє «Поллі хоче крекер» у 1953-му. В наступних двох рядах годі було щось розібрати, а далі, все ще далеко від центру кладовища, трапився піщаник, на якому було незграбно викарбувано: «ХАННА НАЙКРАЩА У СВІТІ СОБАКА 1929–1939». Через м’якість піщаника напис не був тривким і поступово втрачав обриси. Однак Луїсу навіть складно було уявити, скільки ж годин якась дитина провела тут, шкрябаючи ці сім слів на камені. Його приголомшила міра вираження любові та горя; та таке навіть дорослі не завжди роблять для своїх батьків чи дітей, якщо ті помирають молодими!
— Гляньте, як давно це було! — мовив Луїс до Джада, котрий підійшов до нього.
Джад кивнув:
— Ходи сюди, Луїсе! Я щось тобі покажу.
Вони зайшли в третій від центру ряд. Концентричний візерунок, який видавався непомітним у зовнішніх рядах, тут постав у всій своїй геометричній чіткості. Джад зупинився перед маленьким шматочком сланцю, який упав на землю. Старий обережно став на коліна і встановив його на місце.
— Колись тут були слова, — розповів Джад. — Я сам їх викарбував, однак сьогодні від них нічого не зосталося. Тут я поховав свого першого цуцика. Спота. Він помер від старості в 1914-му, якраз коли ото почалася Велика Війна.
21
Пса було названо на честь Джорджа Сміта Паттона-молодшого (1885–1945), командувача Третьої армії США під час Другої світової війни. Його бойове прізвисько — Кров і Кишки. Німецький генерал-фельдмаршал Герд фон Рундштедт казав про нього: «Паттон. Він був вашим найкращим».
22
Головний персонаж серії дитячих книжок Г’ю Лофтінга. Відома книга Корнія Чуковського «Лікар Айболить», за словами самого автора, була багато в чому скопійована з повістей про лікаря Дулітла.