Геніально, Луїсе, Свамі ти Великий[146]… а що, скажи на милість, робити з клунком, який ти швиргонув на цвинтар? Кайло, лопата, ліхтарик… можна було не паритися і тупо написати великими літерами на кожному грьобаному інструменті «ЗНАРЯДДЯ ДЛЯ РОЗГРАБУНКУ МОГИЛ».
Вони лежать у кущах. Хто, в біса, полізе туди?
У принципі, це мало сенс. Але в цьому не було жодної потреби: серцем Луїс чітко та беззаперечно відчував, що завтра сюди не повернеться. Якщо він не зробить цього сьогодні, то не зробить ніколи. Він більше ніколи не зможе прилипнути до цієї смоли божевілля. Тільки зараз була та мить, коли він міг зробити це.
Будинки з іншого боку вулиці світилися жовтими квадратами в пітьмі. Раз чи двічі він помічав сині відблиски чорно-білих телевізорів, а поглянувши крізь огорожу, побачив, що могили тут старіші, з м’якими заокругленими краями, похилені в різні боки. Вони не один десяток років нагрівалися і замерзали під впливом погоди.
Попереду був ще один знак «Стоп» і поворот, який вивів би Луїса на вулицю, паралельну Мейсон-стрит, з якої він починав. А коли він прийде знов на початок, що тоді робитиме? Візьме двісті баксів і піде на друге коло? А може, визнає поразку?
Знову машина з ввімкненими фарами. Луїс іще раз сховався за якимось деревом. Ця машина їхала дуже повільно. За мить з пасажирського сидіння з’явився прожектор, і білий промінь затанцював на цвинтарній огорожі. Серце в Луїсових грудях шалено закалатало. Поліцейська машина стежила за цвинтарем.
Чоловік щільно притиснувся до дерева, аж груба кора врізалася в щоки. Він з божевільною безнадією сподівався, що в’яз достатньо великий, аби його сховати. Промінь наближався. Луїс нахилив голову, відвертаючи від машини білу пляму обличчя. Промінь торкнувся дерева, зник на мить і знову з’явився праворуч від Луїса. Він трохи посунувся вбік, аби його не помітили. Кинув оком на темні мигалки на даху поліцейського авто. Йому здавалося, що задні фари зараз спалахнуть багрянцем, дверцята відчиняться, а сліпучий промінь прожектора тицьне в нього своїм довгим білим пальцем.
Гей, ти! Так, ти за деревом! Виходь, щоб ми тебе бачили, нам треба бачити твої порожні руки. Виходь НЕГАЙНО.
Поліцейські продовжували патрулювання. Машина досягнула кінця вулиці, стримано блимнула поворотниками та поїхала ліворуч. Луїс знову прилип до дерева, швидко дихаючи. У роті пересохло. Він подумав, що копи точно проїдуть повз його «Хонду», але це не має жодного значення. На Мейсон-стрит можна паркуватися вночі. Там ціла купа інших машин. Їхніми власниками, певно, були мешканці будинків з того боку вулиці.
Луїс поглянув на дерево, за яким ховався.
Якраз над його головою гілля починало розгалужуватися. Можливо, він міг би… Раніше він навіть думати про таке не смів, але зараз швидко почав дряпатися на дерево. Ковзаючи тенісними туфлями по стовбуру, Луїс скидав на землю дрібні пластівці кори. Він підтягнув коліно, і за мить нога міцно стояла на розгіллі. Якщо зараз повернеться поліція, то їхні прожектори засічуть дуже специфічну пташку. Луїсові треба рухатися швидко.
Він підтягнувся до вищої гілки, що якраз нависала над огорожею. Знову виникло абсурдне відчуття, ніби він дванадцятирічний хлопчик. Дерево не було непорушним; воно легко, майже ласкаво, коливалося від сильного вітру. Тихо шелестіло листя. Луїс швидко оцінив ситуацію і, перш ніж накласти у штани від страху, стрибнув у морок, тримаючись обома руками за гілляку. Вона була трохи тоншою за руку качка. Ноги чоловіка висіли за дев’ять футів від землі, а він сам, тримаючись одними руками, ліз до огорожі. Гілляка прогнулася, але зовсім не збиралася ламатися. Чоловік заледве розумів, що на доріжках цвинтаря чудово помітно його тінь — розмиту мавпоподібну тінь. Вітер морозив його гарячі руки, і Луїс раптом збагнув, що, попри піт, який градом котився по обличчю та шиї, він весь замерз. Гілка хиталася і тряслася в такт його рухам. Що далі він просувався, то більше прогиналася гілка. Руки, особливо зап’ястя, вже втомилися, і він боявся, що будь-якої миті мокрі долоні можуть зісковзнути.
Він уже був біля огорожі. Його тенісні туфлі гойдалися на фут нижче від стрілоподібних наконечників. З такого ракурсу вони зовсім не видавалися тупими, навпаки — були дуже навіть гострими. Раптом Луїс збагнув, що ризикує не тільки яйцями. Якщо він впаде на одну з цих штук, то його прохромить наскрізь: ваги тіла вистачить, аби йому пробило легеню. Повернувшись, копи знайдуть вельми невчасну й особливо жахну гелловінську прикрасу на огорожі «Привітного краєвиду».
146
Свамі Вівекананда (1863–1902) — індійський релігійний філософ, релігійний діяч, учень Рамакрішни. У 1893 році виступив на Всесвітньому парламенті релігій у Чикаго. Прибуття Вівекананди в США багато хто вважає відправною точкою інтересу західного світу до індуїзму. Впродовж чотирьох років, перш ніж повернутися в Індію, Свамі читав лекції про індуїзм у різних університетах, відкривав релігійні центри в Нью-Йорку та Лондоні.