Швидко дихаючи, майже задихаючись, Луїс спробував намацати втомленою ногою одну з паль. Він повис, ноги задригалися в дивному танці, шукаючи опору.
Промені світла торкнулися його та почали стрімко наближатися.
О, Боже! Це машина! Їде машина!
Луїс спробував підтягнутися. Але руки зісковзували. Скрючені пальці ось-ось мали відпустити гілку. Все ще намагаючись поставити ноги на паркан, чоловік озирнувся. Так, це була машина. Однак вона промчала вулицею, навіть не знизивши швидкість. Пощастило. Якби вона тільки…
Мокрі пальці вже майже не тримали його. На голову посипалася кора. Одна нога вже знайшла опору, але інша штаниною зачепилася за наконечник палі. Бог свідок: Луїсові вже несила була триматися. У відчаї він смикнув ногу. Гілка вигнулася ще більше. Руки знову заковзали. Затріщав одяг, і ось Луїс уже стояв обома ногами на двох стрілоподібних наконечниках. Їхні гострі кінчики впивалися в підошви тенісних туфель, і дуже швидко йому стало боляче, але чоловік все одно продовжував так стояти. Полегшення в руках було сильніше за біль у ногах.
«Ну і вигляд у мене», — подумав Луїс з неясною і похмурою веселістю. Тримаючись за гілку лівою рукою, він витер праву руку об куртку. Потім поміняв руки і витер ліву.
Він так постояв ще хвилини дві, а потім посунув руки вперед. Гілка була достатньо тонкою, аби він міг зчепити пальці. Гойднувшись вперед, як Тарзан[147], він відштовхнувся ногами від гострих паль. Гілка небезпечно вигнулася, пролунав зловісний тріск, і Луїс відпустив руки, сподіваючись на удачу.
Приземлився він невдало. Коліно глухо вдарилося об надгробок, і все єство Луїса зайшлося в агонії. Чоловік перекотився на траву, руки стискали коліно, губи розтягнулися в гримасі болю. Він дуже боявся, що розбив колінну чашечку. З часом біль почав трохи згасати, і Луїс відчув, що вже може трохи згинати ногу. Все буде гаразд, якщо він рухатиметься далі і не дасть собі тут заціпеніти. Можливо.
Він зіп’явся на ноги та пошкутильгав уздовж огорожі до Мейсон-стрит, де залишив інструменти. Спершу коліно дуже боліло і чоловік шкутильгав, але під час ходьби біль стих, обернувшись на постійне тупе ниття. В аптечці «Хонди» був аспірин. Треба було взяти його з собою. Тепер надто пізно. Луїс пильнував машини і, коли одна проїхала повз, сховався в глибинах цвинтаря.
Рухаючись уздовж Мейсон-стрит, де, бувало, ще швендяли люди, він намагався триматися подалі від паркану, доки не опинився навпроти свого «Цівіка». Він уже був готовий підійти до огорожі та витягти клунок з кущів, як почув по той бік вулиці кроки і низький жіночий сміх. Луїс сів за великим надгробком — коліно надто боліло, аби він міг присісти навпочіпки, — і поглянув на пару, яка гуляла дорогою. Вони йшли, обійнявши одне одного за талію, і щось у тому, як вони рухалися від однієї плями світла до іншої, нагадало Луїсові якесь старе телевізійне шоу. За мить він згадав: «Шоу Джиммі Дюранте»[148]. Що б вони зробили, якби він зараз випростався на повен зріст — розмита тінь у цьому німому місті мертвих — і гучно прокричав би до них: «Добраніч, місіс Калабаш, де б ви не були!»
Вони спинилися під ліхтарем, якраз навпроти його машини. Спостерігаючи за ними, Луїс відчув якийсь хворобливий подив і ненависть до самого себе. Ось він тут: ховається за надгробком, наче якийсь потойбічний персонаж дешевих коміксів, слідкує за коханцями. «Якщо межа між одним світом і іншим така тонка, тоді… — подумав він, і було в цьому щось дуже близьке йому. — Отже, ти можеш просто піднятися над усією цією марнотою, безладдям і хвилюванням? Видертися на дерево, пролізти на цвинтар, спостерігати за коханцями… копати ями? Так просто? Може, це божевілля? Я витратив вісім років, щоб стати лікарем, але розкрадачем могил став за одну хвилину — огидною почварою, сказали б люди».
Він затулив долонею рот, аби притлумити якісь звуки, що виривалися звідти. Луїс відчув, як нутрощі захололи від почуття цілковитого дисонансу. Воно було тут, і Луїс із вдячністю закутався в нього, мов у саван.
Коли парочка нарешті пішла, Луїс провів її нетерплячим поглядом. Вони йшли до ґанку одного з будинків. Чоловік намацав у кишені ключі, і вони зникли за дверима. Вулиця знову стала абсолютно тихою, хіба що вітер, хитаючи дерева та скидаючи мокре волосся Луїсу на лоба, гучно гудів.
147
Вигаданий персонаж, створений письменником Едгаром Райсом Берроузом. Уперше з’явився у книзі «Тарзан, приймак мавп» у 1912 році. Усього Берроуз написав 24 романи про світ Тарзана. Персонаж з’являвся в багатьох фільмах, телевізійних передачах, на радіо, в коміксах та комп’ютерних іграх.
148
Джиммі Дюранте (1893–1980) — американський співак, піаніст, комік і актор. Завдяки своєму грубому, різкому голосу, нью-йоркському акценту та гумору став однією з найвідоміших зірок Америки у 1920—1970-х роках. «Шоу Джиммі Дюранте» виходило з 1954 до 1956 року. На початку та в кінці шоу Дюранте вимовляв фразу «Добраніч, місіс Калабаш, де б ви не були». Ім’я «місіс Калабаш» обросло легендами ще під час виходу шоу. До сьогодні невідомо, до кого саме звертався Джиммі Дюранте.