Луїс побрів до огорожі, низько нахилився і в кущах намацав свій клунок. Ось вона — шершава грубість брезенту під його пальцями. Він підняв вузол. Усередині тихо дзвякнули інструменти. Чоловік відніс їх до широкої, посипаної гравієм дороги, яка починалася біля самих воріт, і спробував зорієнтуватися. Тут прямо, на розвилці поворот ліворуч. Жодних проблем.
Він пройшов до краю дороги, аби мати змогу сховатися в тіні розлогих в’язів, якщо якийсь нічний сторож об’явиться поблизу. По правді, Луїс не думав, що таке взагалі можливо — це ж маленький цвинтар маленького міста, — але повністю відкидати подібну ймовірність було б украй нерозумно.
Луїс повернув на перехресті і, наближаючись до могили сина, з жахом зрозумів, що не може згадати, як виглядає Ґейдж. На мить він спинився, витріщаючись на ряди могил та насуплених пам’ятників, намагаючись хоч щось пригадати. У пам’яті виринали окремі риси: русяве волоссячко, все ще м’яке і світле, швидкі очка, маленькі білі зубки, невеличкий кривий шрамик на підборідді, який з’явився після того, як малий впав на сходах їхнього будинку в Чикаго. Він бачив окремі елементи, але зовсім не міг зібрати їх в одне ціле. Луїс бачив, як Ґейдж біжить до дороги, бачив, як він біжить на своє побачення з вантажівкою «Орінко», але голова малюка була повернута в інший бік. Чоловік спробував згадати, як виглядав Ґейдж, коли лежав у своєму ліжечку, зморений після запускання повітряного змія, однак перед очима стояла абсолютна пітьма.
Ґейдже, де ти?
Послухай, Луїсе, тобі коли-небудь спадало на думку, що ти робиш сину ведмежу послугу? Раптом твій син щасливий там, де він зараз? Що, як уся та дурня, в яку ти не вірив, — правда? Можливо, він серед янголів або просто міцно спить. І якщо він спить, то чи насправді тобі відомо, що буде, коли його розбудити?
Ох, Ґейдже, де ти? Я так хочу, щоб ти повернувся додому, до всіх нас.
Але чи справді він контролював власні дії? Чому він не міг пригадати Ґейджевого обличчя? Чому діяв попри всі застереження: Джадові слова, сни про Паскоу, стривоженість власного зраненого серця?
Луїс подумав про таблички на «Кладвишчі домажніх тварин», грубі кола яких спіраллю закручувалися у Таємницю, про холод, яким від них віяло. Навіщо він взагалі стоїть тут, намагаючись пригадати обличчя Ґейджа?
Він же зовсім скоро побачить його.
Надгробний камінь був перед Луїсом. Простий напис: «ҐЕЙДЖ ВІЛЬЯМ КРІД», а під ним дві дати. Він бачив, що сьогодні хтось приходив ушанувати пам’ять його загиблого синочка — на могилі лежали свіжі квіти. Хто б це міг бути? Міссі Дендрідж?
Серце у грудях гупало важко, але повільно. Ось він і прийшов; якщо він таки збирається це робити, краще починати негайно. Попереду довга ніч. А за нею прийде день.
Луїс востаннє прислухався до власного серця і зрозумів, що він справді має намір розібратися з цим. Він майже непомітно кивнув і поліз до кишені за складаним ножиком. Розрізав скотч, яким обмотав був клунок. Луїс розгорнув брезент за фут від могили Ґейджа, немов би це був спальник, а потім розклав інструменти, точно так само, як він би розкладав хірургічні інструменти перед маленькою амбулаторною операцією.
Тут же був і ліхтарик з повстяною накривкою на лінзі, про яку говорив продавець у магазині. Повсть також була примотана скотчем. За допомогою пенні та скальпеля Луїс прорізав отвір точно посередині. Поруч лежало непотрібне кайло з короткою ручкою. Він взяв його про всяк випадок. Йому ж не доведеться розбивати кам’яну кришку саркофага чи набивати труну камінням. Ще на брезенті лежали заступ, лопата та робочі рукавички. Чоловік вдягнув рукавички, взяв лопату та став до роботи.
Земля була м’якою, копалося легко. Обриси могили дуже відчувалися. Земля, яку він відкидав вбік, була м’якшою за ту, що по краях. Подумки Луїс автоматично порівняв, як легко рити тут і наскільки кам’янистим та нещадним буде ґрунт там, де, якщо все піде за планом, він перепоховає свого сина ще цієї ночі. Там йому точно знадобиться кайло. А потім Луїс спробував взагалі не думати. Це б лише зашкодило.
Він кидав ґрунт ліворуч від могили. Працював у певному ритмі, якого було все важче дотримуватися, коли яма поглибшала. Луїс стрибнув усередину та вдихнув сирий аромат свіжої землі, аромат, який добре пам’ятав з того літа у дядька Карла.
«Копач», — подумав Луїс і спинився витерти піт з брів. Дядько Карл розповідав, що кожен гробокоп в Америці має власне прізвисько. Дядька друзі називали Копачем.
Чоловік знову запрацював лопатою.