«Воно заколисує мене… гіпнотизує… Воно не хоче, щоб я не спав… Бо скоро воно повернеться… Еге ж, я відчуваю це. І воно хоче прибрати мене з дороги».
— Ну вже ні, — рішуче промовив він. — Тобі не вдасться. Чуєш мене? Я покладу цьому край. Усе і так зайшло надто далеко.
Вітер виспівував поміж карнизами, а дерева по той бік вулиці хитали листочками в гіпнотичному танці. Його свідомість знову повернулася до тієї ночі навколо теплої пічки у вагончику, який стояв якраз там, де сьогодні меблевий магазин Емартса в Брюері. І так вони говорили всю ніч — Джордж, Рене Мішо та він, — і тільки він один досі живий з них усіх: Рене розчавило між двох товарних вагонів дощової ночі у березні 1939-го, а Джордж Чепен помер від серцевого нападу минулого року. Скільки їх було, а він лишився один — старий і дурний. Часом дурість ховається під маскою доброти, а часом і гордині — звідти вся ця ідіотська потреба розповісти прадавню таємницю, передати її від одного покоління іншому…
От приходить цей жид-торгаш і каже: «Ой-вей! У мене є така штука, якої ти ніколи не бачив. Глянь, на цих листівках — шикси в купальниках, та коли ти потреш їх мокрою ганчіркою…»
Голова у Джада похилилася. Його підборіддя м’яко впиралося в груди.
«…вони-таки стануть перед тобою, в чім мати народила! Та коли папір знову висохне, одяг повернеться назад! І це ще не все! У мене є…»
Рене розповідав цю історію у вагончику, трохи нахилившись уперед, і голосно сміявся, а Джад тримав пляшку — він навіть відчував цю пляшку, і його руки стискалися в повітрі, аби її втримати.
На краю попільнички дотлівала цигарка, її попелястий край ставав усе довшим. Врешті, вона похилилася вперед і впала у попільничку, витворюючи з попелу химерні руни.
Джад заснув.
І коли за сорок хвилин під’їхала «Хонда» Луїса та повернула до гаража, виблискуючи задніми фарами, Джад цього не почув. Він не прокинувся, як і Петро, коли римські солдати прийшли арештовувати волоцюгу на ім’я Ісус.
Луїс знайшов нову котушку скотча в одній з шухляд на кухні, а в кутку гаража він натрапив на моток мотузки біля купи зимових шин. Він використав скотч, щоб скріпити між собою кайло та лопату, а з мотузки зробив перев’язь.
Інструменти будуть у перев’язі, а Ґейджа він понесе в руках.
Він закинув знаряддя за спину, потім відчинив дверцята «Цівіка» з боку пасажира та дістав згорток. Ґейдж був набагато важчим за Черча. Луїс добряче натомиться, перш ніж віднесе сина на могильник мікмаків, а йому ж іще треба викопати могилу, пробиваючись крізь кам’янисту, невдячну землю.
Що ж! Він впорається! Якось.
Луїс Крід вийшов з гаража, затримавшись, аби ліктем вимкнути світло, та спинився на кілька хвилин там, де асфальт переходив у траву. Перед ним простягалася дорога до «Кладвишча домажніх тварин». Попри темряву, він її бачив дуже чітко. Коротка трава на його шляху ніби світилася.
Вітер запустив свої довгі пальці йому в волосся, і на мить давній дитячий ляк темряви пронизав його. Луїс відчув, що він слабкий, маленький і нажаханий. Невже він і справді йде в ліс з небіжчиком на руках? Невже він брестиме між дерев, де завиває вітер? Ітиме з мороку в пітьму? Сам-один цього разу?
Не думай! Просто роби!
Луїс пішов.
Через двадцять хвилин, коли він дійшов до «Кладвишча домажніх тварин», руки та ноги в нього тремтіли від утоми, і чоловік просто звалився навколішки, задихаючись. Згорток лежав перед ним. Луїс іще хвилин двадцять відпочивав, майже дрімав. Він більше не боявся. Втома, здається, прогнала будь-який страх.
Нарешті він знову звівся на ноги, не дуже вірячи, що йому вдасться перелізти через бурелом. Але він знав, що мусить спробувати. Клунок у його руках важив напевне не сорок фунтів, а всі двісті.
Але те, що трапилося минулого разу, сталося знову; він наче раптово, чітко пригадав сон. Ні, навіть не пригадав, а пережив заново. Коли поставив ногу на першу мертву гілляку, дивне відчуття пройшло крізь нього — щось схоже на тріумф. Втома не облишила його, але вона стала стерпною, майже неважливою.
Просто іди за мною. Іди за мною і не дивися вниз. Я знаю дорогу, але її треба пройти швидко та впевнено.
Так! Швидко та впевнено — так само як Джад витягнув жало бджоли.
Я знаю дорогу.
«Тут тільки одна дорога, — подумав Луїс. — Вона або приведе тебе туди, або ні». Якось він уже пробував перелізти через бурелом і у нього нічого не вийшло. Цього ж разу він піднімався впевнено та швидко, як тої ночі, коли Джад показав йому дорогу.