Усе вище і вище, не дивитися вниз. Тіло сина в брезентовому згортку гойдалося у нього в руках. Угору, поки вітер прокладає і просвердлює нові шляхи крізь його волосся, тріпаючи його в різні боки.
Луїс постояв пару хвилин на вершині бурелому, а потім пішов униз. Так само легко, наче спускався сходами. Кайло і лопата гриміли та глухо дзенькали об його спину. Хвилину по тому він стояв на пружній, засипаній хвоєю землі. Стежка знову була перед ним. А за спиною нагромаджувався бурелом, набагато вищий за цвинтарну огорожу.
Чоловік пішов стежкою з сином, наслухаючи стогін вітру в кронах дерев. Звук більше не здавався йому жахним. Нічну роботу було майже виконано.
Рейчел Крід проїхала знак «ВИЇЗД 8. ДО ПОРТЛЕНДА, ВЕСТБРУКА — ТРИМАЙТЕСЯ ПРАВОРУЧ» і скерувала свій «Шевроле Шеветт» до з’їзду з автостради. Зліва вона бачила, як блимала на тлі нічного неба зелена вивіска готелю «Голлідей Інн». Ліжко, сон. Кінець цієї невпинної, пекельної напруги. Кінець — хоча б тимчасовий — болючому смутку за дитиною, якої більше нема. Вона збагнула, що це горе подібне до болю від видалення зубів. Спершу — повне заціпеніння, та навіть крізь це заціпеніння ти відчуваєш, як звивається в тобі біль, наче кіт, який хоче впіймати свого хвоста; біль, який от-от прийде. І він покаже себе у всій красі, як тільки скінчиться дія новокаїну.
Він сказав, що його послали попередити, але він не може втручатися. Він сказав, що був… що біля татка, бо вони були разом, коли його душа відокремилася від тіла.
Джад знає, але не розкаже. Щось відбувається. Щось. Але що?
Самогубство? Невже самогубство? Це не про Луїса, не вірю. Та він брехав про щось. Це було в його погляді… О дідько, це ж було написано у нього на обличчі, неначе він хотів, аби я побачила, що він бреше, та зупинила його… тому що якась частка його боялася, так боялася…
Боялася? Але ж Луїс ніколи не боїться!
Раптом вона різко рвонула кермо «Шеветта» вліво, на що авто відповіло характерним для маленьких машинок вищанням коліс. На мить їй здалося, що «Шевроле» перевернеться. Та машина втримала рівновагу, і Рейчел продовжувала свій шлях на північ, а затишна вивіска «Голлідей Інн» блимала позаду неї. Попереду з’явився новий знак, який моторошно поблискував у темряві.
НАСТУПНИЙ ВИЇЗД НА ДОРОГУ 12 НА КАМБЕРЛЕНД
ЦЕНТР КАМБЕРЛЕНДА ЖЕРЕБ ЄРУСАЛИМА ФАЛМУТ
ФАЛМУТСЬКЕ УЗБЕРЕЖЖЯ
«Жереб Єрусалима[153], — відсторонено подумала вона. — Яка дивна назва».
Не дуже приємна назва… «Прийди й спочинь в Єрусалим».
Та вона не спочине цієї ночі. Попри Джадову пораду, вона мала намір їхати далі. Джад знав, що там було не так, і обіцяв владнати це, та старому було за вісімдесят і він тільки три місяці тому втратив дружину. Вона б не покладалася лише на Джада. Вона б ніколи не дозволила Луїсові ось так легко випхати її з дому, та смерть Ґейджа ослабила її. Ще й Еллі з тією фотографією Ґейджа, її перелякане личко — вона була схожа на дитину, яка пережила торнадо чи раптове бомбардування серед ясного неба. Найтемнішими нічними годинами Рейчел ледь не хотілося ненавидіти Луїса — за горе, якого він їй завдав; за те, що він не втішив її, коли вона так цього потребувала (чи за те, що не дозволив їй втішити його, чого вона також дуже потребувала), — але вона не могла. Вона надто сильно його любила, а його обличчя… воно було таким блідим і тривожним.
Стрілка спідометра смикнулася праворуч та наблизилася до позначки шістдесят миль на годину. Одна миля на хвилину. Можливо, за дві години п’ятнадцять хвилин вона доїде до Ладлоу. Можливо, вона навіть повернеться додому до світанку.
Рейчел намацала кнопку радіо, ввімкнула його, знайшла якусь рок-н-рольну портлендську станцію. Коли за півгодини сигнал почав пропадати, вона знову переключилася на станцію «Огасте» та опустила віконне скло, пустивши всередину свіже нічне повітря.
Вона запитувала себе, чи скінчиться коли-небудь ця ніч.
Луїс потрапив у полон свого сну, який все повторювався і повторювався; він щоразу кидав погляд униз, аби переконатися, що в руках несе загорнуте в брезент тіло, а не зелений пакет для сміття. Він згадав, як прокинувся наступного ранку, після того як вони з Джадом побували тут. Тоді він мало що міг пригадати, але тепер це яскраве відчуття знову постало в його свідомості. Живе, воно наче вирвалося з нього та торкалося дерев, немовби вони також були живими та вступали з ним у своєрідний телепатичний контакт.
153
Місто неодноразово згадується у творах Стівена Кінга — «Жереб Єрусалима», «Салемз Лот» і «На коня».