Луїс проходив місця, де стежка була широкою, як траса № 15, брів там, де вона настільки вужчала, що доводилося йти боком, аби гілки не чіплялися за голову та ноги його ноші, поважно ступав під склепінчастими арками дерев. Він вдихав різкий, чистий запах соснової смоли, чув дивне хрумкотіння хвойних голок під ногами — то було скоріше відчуття, аніж звук.
Врешті-решт, стежка впевнено почала йти під гору. Через деякий час нога плюхнула по воді та різко занурилася у в’язке баговиння… сипучий пісок, як це називав Джад. Луїс поглянув униз і запримітив стоячу воду навколо заростей очерету та огидних кущів з таким широким листям, що воно скидалося на тропічні. Він подумав, що зараз куди світліше, аніж минулої ночі. Повітря наелектризованіше.
Далі, як і на буреломі, треба йти швидко та спокійно. Просто йди за мною і не дивися вниз.
Ага, добре… і до речі, ти в Мені коли-небудь раніше бачив такі рослини? В Мені чи будь-де? Що воно в біса таке?
Байдуже, Луїсе, ану давай… вперед!
Він рушив уперед, вдивляючись у мокру болотяну поверхню, аж доки не помітив купину. Далі він дивився тільки вперед. Ноги самі перестрибували з одного зарослого травою горбочка на інший. «Ми віримо, що гравітація є аксіомою», — згадалося чомусь йому. Луїс почув це не в коледжі на курсі філософії, а в старшій школі. Викладач фізики ляпнув таке наприкінці семестру… Луїс ніколи не міг цього забути.
Він повірив, що могильник мікмаків здатен воскрешати померлих і тепер іде Болотом маленького бога з трупом сина на руках, не озираючись і не дивлячись униз. Ці болотисті нетрі повнилися звуками, як наприкінці осені. В очереті безперервно кумкали рахкавки, і їхній пронизливий хор здався Луїсові чужим і неприємним. Де-не-де чувся низький утробний бас самотньої ропухи. Кроків за двадцять у Болоті маленького бога на нього з сичанням напало щось… можливо, кажан.
Густий туман, що піднімався з землі, завирував навколо нього, вкриваючи спершу туфлі, потім гомілки, коліна… врешті, він закупорив Луїса у своєрідну білу капсулу. Йому здавалося, що світло яскравішало і пульсувало, немов якесь дивне серце. Він ніколи ще так сильно не відчував присутності природи як єдиної сили — справжньої істоти… можливо, навіть мислячої. Болото було живим, але аж ніяк не життєдайним. Якби хтось його запитав, чоловік не зміг би визначити, де саме тут крилося джерело життя. Та це місце повнилося можливостями, у ньому відчувалася сила. Луїс почував себе дуже крихітним і дуже смертним.
Потім звідкись прийшов звук, і Луїс пригадав, що минулого разу вже чув цей пожадливий регіт, який переходив у нестримне ридання. Раптом все стихло, та тільки для того, щоб через хвилину знову сповнитися цим сміхом, і тепер він вивищувався до маніакального лементу, від якого у Луїса кров стигла в жилах. Пасма туману звивалися навколо нього в гіпнотичному танку. Сміх збляк, залишаючи по собі лише дзижчання вітру. Це всього-на-всього маленька геологічна аномалія, не більше. Невелике заглиблення в землі. І якщо вітер проникне сюди, то роздере туман на шмаття, а Луїс дуже сумнівався, що хоче побачити те, що ховається за ним.
«Ти можеш почути звуки, схожі на голоси, але то кричать гагари далі на південь звідси. Звуки ваблять до себе. Це дивно…»
— Гагари, — вимовив Луїс, заледве впізнаючи надтріснутий, страхітливий звук власного голосу.
Луїс завагався, завмерши на одному місці, але буквально за мить рушив далі. Немовби караючи його за коротку зупинку, трясовина колихнула купину, нога зісковзнула, й він майже втратив туфлю; ледве витяг її з невситимого багна.
Голос — якщо це був він — прийшов знову, тепер зліва. За секунду він був позаду чоловіка… линув буквально з-за його спини. Здавалося, варто Луїсові озирнутися, і він побачить менш ніж за фут від себе вимоклу в крові істоту з довжелезними іклами та блискучими очима… але Луїс навіть не подумав озиратися. Він продовжував іти, дивлячись прямо перед собою.
Раптом туман потьмянів, і Луїс збагнув, що над ним в повітрі висить обличчя; воно зловісно осміхалось і щось бурмотіло. Запалі та розкосі, як на класичних китайських гравюрах, каламутно-жовті очі мерехтіли. Рот розчахнувся в бридотній гримасі, вивернута нижня губа оголювала майже остаточно стесані зуби з чорно-коричневими плямами. Але Луїса найбільше вразили вуха, які були зовсім не вухами, а вигнутими рогами — скоріше баранячими, ніж чортячими.
Виглядало так, ніби ця гидотна голова, що плавала у повітрі, розмовляла, сміялася. Її рот рухався, хоча вивернута нижня губа так ніколи і не повернулася на правильне місце. Вени на ній пульсували чорним. Ніздрі палахкотіли вогнем: наче вдихаючи життя та повітря, вони видихали білу пару.