Для кургану.
Рейчел ляснула себе по обличчю так, що аж у вухах задзвеніло, та все одно все ще куняла. Прокинулася вона раптово — аж у Піцфілді! — і в перші декілька секунд їй здавалося, що сотні безжальних срібних очей витріщаються на неї і мерехтять, як холодні, голодні вогні.
А потім вони обернулися на маленькі прожектори дорожньої огорожі. Авто заїхало далеко за аварійну смугу.
Жінка знову повернула кермо ліворуч — вищання коліс, — і тут почулося слабеньке клацання. Певно, її правий передній бампер щойно врізався у стовпчик дорожньої огорожі. Її серце калатало в грудях і так сильно гупало об ребра, що в неї перед очима пішли темні плями, які то збільшувались, то стискались у ритмі її серцебиття. Та вже наступної миті, попри смертельну небезпеку, страх і Роберта Ґордона, який горланив по радіо пісню «Гаряча дівуля»[155], вона знову починала куняти.
Божевільна, параноїдальна ідея спала їй на думку. Звісно, це була просто втома. Просто втома і не більше, та їй почало здаватися, наче щось навмисне намагається тримати її подалі від Ладлоу сьогодні.
— Ще й параноя, чарівно, — пробурмотіла вона, слухаючи рок-н-рольні ритми. Вона спробувала розсміятися — не вдалося. Вона просто не змогла. Нічний морок надавав цій ідеї якоїсь моторошної правдоподібності. Рейчел почувалася героїнею якогось мультфільму, яка потрапила на гумову стьожку гігантської рогатки. Вона біжить і тим самим натягує стьожку все сильніше і сильніше, і коли врешті потенційна енергія гумової стрічки зрівняється з енергією бігуна… інерція стане… чим?.. елементарна фізика… щось намагається втримати її подалі від дому… не втручайся, ти… спочиле тіло хоче лишитися спочилим… наприклад, тіло Ґейджа… приведене в дію.
Цього разу вищання коліс було гучнішим, а небезпека — ближчою. З пронизливим скреготом машина їхала вздовж дорожньої огорожі, здираючи фарбу з блискучого металу. І якусь мить кермо не слухалося Рейчел, і вона, ридаючи, тиснула на гальма. Весь цей час вона спала, не просто куняла, а спала й бачила сни на швидкості шістдесят миль на годину. А якби ще й огорожі не було, а стояли лише окремі стовпчики…
Спантеличена й налякана, вона зупинилася, припаркувала авто та заридала, ховаючи обличчя в долонях.
Щось намагається втримати мене подалі від нього.
Коли вона опанувала себе, то знову почала кермувати — система керування маленької машинки не постраждала, та все одно компанія «Авіс» матиме до Рейчел серойзні запитання щодо обдертих боків, коли вона повертатиме авто в Бенгорському аеропорту.
Не зважай. Вирішуй проблеми почергово. Передусім — випити трохи кави.
Доїхавши до виїзду з Піцфілда, Рейчел повернула. Уже за милю вона побачила яскраві вогні та почула глухе ревіння дизельних двигунів. Вона під’їхала, заправила «Шеветт» — «А хтось добряче пом’яв боки вашій машинці», — ледь не з захопленням у голосі сказав хлопець із заправки — і зайшла в придорожню кав’ярню, яка пахло пересмаженою олією, перевареними яйцями… і, на щастя, хорошою міцною кавою.
Рейчел випила поспіль три чашки дуже солодкої чорної кави — наче ліки. Кілька водіїв вантажівок сиділи за стійкою чи за столиками та брали на кпини офіціанток, які у світлі флуоресцентних ламп примудрялися виглядати так, начебто вони медсестри, які збираються повідомити погані новини.
Рейчел оплатила рахунок і повернулася до припаркованого авто. Машина не заводилася. Ключ повертався, з мотора чулося коротке сухе гарчання — і все.
Повільно та люто Речел взялася гамселити кулаками по керму. Щось намагалося зупинити її. Не було жодної логічної причини, чому ця новенька машина з менш ніж п’яти тисячами миль пробігу раптом взяла й заглохла. А відбулося саме це. І ось Рейчел застрягла в Піцфілді, все ще за п’ятдесят миль від дому.
Рейчел прислухалася до монотонного гудіння великих вантажівок, і раптом їй спало на думку, що саме та, яка вбила її сина, також була тут, поміж них… І ця вантажівка не гуркотіла, а гигикала.
Рейчел опустила голову і розплакалася.
Луїс перечепився через щось і розпластався на землі. З хвилину він думав, що взагалі не зможе зіп’ястися на ноги — це було надто складно, — а буде собі лежати тут, прислухатиметься до пронизливого хору жаб на Болоті маленького бога та страдницького хору пошкоджених нутрощів власного тіла. Він лежатиме тут, аж доки не засне чи не помре. Останнє видавалося йому імовірнішим.