Скальпель опустився знову. Знову. І знову.
— Спробуйте тепер, мем, — мовив водій вантажівки. Він оглядав мотор машини, яку орендувала Рейчел.
Вона повернула ключ — «Шеветт» нарешті ожив. Водій вантажівки опустив кришку капота та підійшов до неї, витираючи руки великим синім носовичком. У нього було приємне рум’яне обличчя. Бейсболка з логотипом «Дайзартс Трак Стоп» зсунулася на потилицю.
— Велике вам дякую, — сказала Рейчел з очима на мокрому місці. — Просто не знаю, що б я без вас робила.
— Пусте! Це могла б полагодити і дитина, — посміхнувся водій. — Однак це було дивно. Взагалі ніколи не бачив, аби щось подібне ставалося з такими новенькими машинами, як ця.
— Чому дивно? Що з нею трапилося?
— Висмикнувся один із кабелів акумулятора. Ніхто в машині не копирсався, ви не знаєте?
— Ні, — відповіла Рейчел і знову подумала про те відчуття, яке недавно в неї виникло — вона потрапила на гумову стьожку найбільшої у світі рогатки.
— Мабуть, випав від трясучки, поки ви їхали. Але можете не хвилюватися, більше проблем з кабелями не буде. Я їх закріпив на совість.
— Ви не відмовитеся від маленької фінансової подяки? — боязко спитала Рейчел.
Водій зареготав:
— Не варто, мем! Нас же кличуть лицарями доріг, пам’ятаєте?
— Що ж… тоді дякую.
— Завжди будь ласка! — чолов’яга подарував їй свою сонячну посмішку, яка видавалася недоречною в ці темні години.
Рейчел посміхнулася у відповідь і обережно повела машину через парковку до дороги. Вона подивилася в обидва боки траси і вже за п’ять хвилин прямувала платною автомагістраллю на північ. Кава допомогла їй сильніше, ніж вона на те сподівалася. Вона відчувала, що повністю прокинулася — жодного натяку на втому, широко розплющені очі нагадували маленькі блюдця. Легкий страх повернувся до неї. Знову це абсурдне відчуття, ніби нею маніпулюють. Кабель акумулятора висмикнувся з клеми…
Аби вона затрималася достатньо надовго, аби…
Рейчел засміялася нервово. Достатньо надовго, аби що?
Аби щось невідворотне могло трапитися.
Це було тупо. Смішно. Однак, попри все, Рейчел все швидше і швидше гнала маленьку машину.
О п’ятій ранку, коли Джад намагався захиститися від скальпеля, якого вкрали з чорного саквояжа його доброго друга доктора Луїса Кріда, і коли її дочка підскочила в ліжку та кричала через жахний сон, якого, на щастя, не могла пригадати, Рейчел повернула з автомагістралі і, проїхавши по Гамонд-стрит вздовж цвинтаря, на якому в труні її сина було поховано заступ, перетнула міст, що поєднував Бенгор з Брюером. До чверті по п’ятій вона вже була на трасі № 15, що вела до Ладлоу.
Вона вирішила одразу їхати до Джада, щоб виконати хоча б частину своєї обіцянки. «Цівіка» на їхній під’їзній доріжці не було, і, хоча вона припускала, що той просто стоїть у гаражі, їхній дім виглядав порожнім та поснулим. І жодна інтуїція не підказала Рейчел, що Луїс удома.
Рейчел припаркувала машину біля Джадового пікапа та вилізла з «Шеветта», обережно роззираючись навколо. Трава була важкою від роси, яка виблискувала в чистому сяйві світанку. Десь проспівала пташка, і все знову занурилося в тишу. У дитинстві, коли Рейчел іноді прокидалася дуже рано і не знала, чим себе зайняти, вона почувалася самотньою, але мала піднесений настрій. Парадоксальне передчуття чогось нового та надзвичайного. Цього ранку вона не відчувала нічого чистого й приємного. Було тільки тягуче марево неспокою, яке нікуди не зникло за цю жахливу добу. Марево, яке завжди було з нею, відтоді як вона втратила сина.
Вона піднялася сходами на ґанок і відчинила двері-ширму, збираючись подзвонити у старомодний механічний дзвінок, причеплений на вхідних дверях. Її просто зачарував цей дзвінок, коли вони з Луїсом вперше прийшли сюди. Повертаєш ключик — і лунає гучне, але мелодійне дзеленчання; вельми анахронічне, проте дуже приємне.
Вона вже потягнулася до нього, але тут глянула на підлогу та насупилася. На килимку були брудні сліди. Озирнувшись, вона помітила, що весь ґанок був поцяткований ними. Дуже маленькі сліди. На вигляд — дитячі. Але ж вона їхала всю ніч і ніде не було дощу, навіть туману. Звідки взялося це багно?
Рейчел довго дивилася на сліди — дуже довго, — аж доки відчула, що якась сила тягне її руку до дзвінка.
Вона стисла ключик… а тоді її рука знову опустилася.
Я ж передбачала все це! Передбачала, як лунатиме дзвін у повній тиші. Джад, мабуть, уже заснув, а ця штука його розбудить…
Але не цього вона боялася. Вона нервувала відтоді, як відчула, що їй важко прокинутися. Однак зараз жінку виповнив абсолютно інший жах. Паніка, яка була пов’язана винятково з цими слідами. Сліди були також розміру, як…