Выбрать главу

І одного дня Луїс відчинить двері, а на порозі стоятиме Ґейдж — чи то гротескна пародія на нього. Його маленькі губки викривляться у зловісний вищир, а ясноблакитні очі стануть жовтими та порожніми. Або ж Еллі зранку відчинить двері у ванну, щоб прийняти душ, а у ванні сидітиме Ґейдж. Тіло братика буде вкрите огидними шрамами після аварії, а ще від нього нудотно тхнутиме могилою, скільки б ти його не мив.

О так, цей день обов’язково настане — Луїс аніскільки не сумнівався.

— Як же я міг бути настільки дурним? — запитав він у порожньої кімнати. Чоловік вкотре розмовляв сам з собою, та це його нітрохи не хвилювало. — Як?

Це все горе, а не дурість, Луїсе. Різниця є… маленька, але критично важлива. Людське горе — основа буття того могильника. Те місце набирає силу, казав Джад, і він мав рацію — ти і сам тепер частина тієї сили. Вона живиться твоїм горем… ба ні, навіть більше. Могильник подвоює твій біль, потроює його, підносить до енного степеня. І він живиться не лишень твоїм горем. Ні! Здоровий глузд. Він зжирає до кісток твій здоровий глузд. А божевілля — то лише нездатність мозку прийняти невідоме. Воно вартувало тобі дружини, майже напевно вартувало тобі найкращого друга та сина. І якщо ти надто повільно й непевно бажаєш прогнати в небуття гидь, яка стукає у твої двері глупої ночі, то наступає повна темрява.

Я позбавлю себе життя, подумав він. Це ж просто, чи не так? Усе необхідне лежить у саквояжі. І всі проблеми розв’яжуться самі собою, абсолютно всі. Могильник, Вендіго, чим би воно все не було. Воно штовхнуло нашого кота на дорогу, певно, штовхнуло й Ґейджа під колеса вантажівки, привело Рейчел додому в зручний для себе час. Справді, мені зостається тільки самогубство. Я хочу цього.

Та спершу потрібно все виправити, правда?

Так. Потрібно.

Варто було подумати про Ґейджа. Ґейдж і досі десь тут. Недалечко.

Луїс простежив сліди, які вели з їдальні до вітальні та далі нагору сходами. Вони були змазані, адже чоловік уже добряче потоптався по них, коли спускався. Сліди вели до спальні. «Він був тут, — подумав Луїс здивовано. — Він був прямо тут». А тоді чоловік побачив, що його медичний саквояж не застібнутий.

Усе, що було всередині саквояжа, лежало безладною купою, хоча Луїс завжди ретельно та охайно все впорядковував. Ніщо не завадило йому помітити, що бракувало скальпеля. Чоловік так і застиг, затуливши руками обличчя. З його горла рвалося здавлене, повне відчаю ридання.

Врешті, він знову відчинив саквояж і все оглянув.

Знову вниз сходами.

Рвучко розчахнулися двері комори. Дверцята буфету відчинилися та з грюкотом зачинилися. Повискування консервного ножа. І останній звук — гуркіт гаражних дверей. Сонячного травневого дня будинок знову стояв порожнім, як і тоді, у серпні минулого року, коли він чекав на нових мешканців… Як і тепер чекатиме, що хтось оселиться в ньому. Мабуть, молоде подружжя без дітей (але з планами та сподіваннями). Веселі молодята, які полюбляють вина «Мондаві» та пиво «Льовенброй», — він працюватиме у відділі кредитів Північно-східного банку, а вона матиме диплом стоматолога-гігієніста або ж буде оптометристом з трирічним досвідом. Чоловік нарубає дров для комина, а дружина вбереться у вельветові штани з високою талією і піде гуляти полем місіс Вінстон — збирати осінні квіти, щоб прикрасити стіл листопадовим букетом. Вона збере волосся у хвіст — така яскрава, така сонячна під сірим небосхилом — і навіть не здогадуватиметься, що невидимий «Стерв’ятник» уже кружляє над нею. Молодята вітатимуть себе з тим, що не бояться дурних забобонів, що наважилися купити будинок, попри його моторошну історію, — і розповідатимуть друзям про те, що придбали дім з шаленою знижкою. Жартуватимуть про привида на горищі, вип’ють ще келих «Мондаві» чи банку «Льовенброя» і гратимуть у нарди або в карти.

А ще, можливо, у них буде собака.

61

Луїс спинився на ґрунтовому узбіччі, пропускаючи заповнену хімічними добривами вантажівку «Орінко», потім перейшов вулицю до будинку Джада. Тінь волочилась за ним із західного боку. В одній руці він тримав відкриту консервну бляшанку «Кало» з котячою їжею.

Побачивши, що він іде, Черч сів. Його жовті очі виглядали насторожено.

— Здоров, Черче, — сказав Луїс, оглядаючи тихий будинок. — Жерти хочеш?

Він поставив бляшанку на багажник «Шеветта» та спостерігав, як легко Черч зістрибнув з даху авто й заходився їсти. Луїс засунув руку в кишеню куртки. Черч, насторожившись, глянув на нього — кіт наче читав його думки. Луїс посміхнувся і відступив від машини. Черч знову почав їсти. Луїс дістав з кишені шприц, зняв з нього упаковку та набрав сімдесят п’ять міліграмів морфію. Він сховав назад флакончик і підійшов до Черча, який з підозрою зиркав навкруги. Луїс всміхнувся коту та сказав: