— Черчу, доїдай! Ну ж бо! Гей-гай, ану давай, так?
Він став гладити кота, відчув, як вигинається у того спина, і, коли Черч продовжив наминати свій обід, Луїс здавив його смердючі кишки та засадив голку в стегно.
Черч забився в корчах. Він боровся з чоловіком, кусався, дряпався, харчав, однак Луїс міцно тримав кота, вдавлюючи поршень шприца до упору. Тільки після цього відпустив його. Кіт зістрибнув з «Шеветта», сичачи, мов чайник, жовтаві плями очей були дикими та лиховісними. Зі стегна у нього стирчав шприц, який потім випав і розбився. Луїсу було байдуже. Він мав ще.
Кіт пішов до дороги, потім повернувся, наче щось пригадав. На півдороги він захитався, мов п’яний. Пройшов іще трохи, стрибнув і впав. Черч лежав за фут від ґанку, важко дихаючи.
Луїс зазирнув до «Шеветта». Якщо потрібні були іще докази, окрім того, що серце його обернулося на камінь, він їх мав: сумка Рейчел на сидінні авто, її шарф, клатч зі стосом квитків авіаліній «Дельта».
Коли він пішов до ґанку, боки Черча перестали здійматися. Кіт був мертвий. Знову.
Луїс переступив через нього та піднявся сходами на ґанок.
— Ґейдже?
У центральному коридорі було холодно. Холодно і темно. Самотнє слово запало в тишу, наче камінь у глибоку криницю. Луїс кинув іще одне:
— Ґейдже?
Нічого. Навіть цокання годинника у вітальні стихло. Цього ранку ніхто не зміг його завести.
Але на підлозі були сліди.
Луїс пройшов до вітальні. Тут пахло давно викуреними цигарками. Він побачив Джадове крісло біля вікна. Воно стояло косо, наче старий поспіхом підскочив з нього. На підвіконні лишилась попільничка з охайним горбочком попелу.
Джад сидів тут і чекав. Чекав на кого? На мене, звісно. Чекав, коли я повернуся додому. Тільки він проґавив мене. Якимось чином проґавив.
Луїс подивився на чотири банки з-під пива, які охайно вишикувались у ряд. Цього було замало, щоб вирубити старого, але, можливо, Джад пішов до ванни. Хоч би там як, існувала мала імовірність того, що стався звичайний нещасний випадок.
Брудні сліди доходили до крісла біля вікна. Вперемішку з людськими були ще вибляклі, майже примарні котячі сліди. Немовби Черч швендяв туди-сюди по цвинтарній землі, яку приніс на своїх маленьких черевичках Ґейдж. Потім сліди повертали до привідчинених дверей на кухню.
Серце гучко закалатало, але Луїс пішов за слідами.
Він штовхнув двері та одразу побачив вивернуті ноги Джада, його старі, зелені штани та картату фланелеву сорочку. Старий лежав у широкій калюжі засохлої крові.
Луїс ляснув себе по обличчю, ніби намагався осліпити себе. Але він не міг цього зробити; він бачив Джадові очі; бачив у них звинувачення, кинуті йому, Луїсові, а може, й собі самому за те, що привів усе це в дію.
«Але чи був то він? — запитав себе Луїс. — Чи справді то був він?»
Джаду розповів Стенні Б. А Стенні Б. розповів його батько, а батьку Стенні Б. — його батько, а той — француз з північних земель — почув про це від індіанців, з якими вів торгівлю ще тоді, коли Франклін Пірс[166] був президентом.
— Ох, Джаде, пробач мені, — прошепотів Луїс.
Сліпі Джадові очі дивилися на нього.
— Пробач мені, — повторив чоловік.
Його ноги, здавалося, рухалися самі, і він раптово перенісся подумки в останній День подяки. Не в ту ніч, коли вони з Джадом понесли кота за «Кладвишче домажніх тварин», а до обіднього столу, коли Норма частувала їх індичкою. Вони розмовляли, сміялися; чоловіки пили пиво, Норма сиділа з келихом білого вина; старенька тоді дістала з нижньої шухляди білу батистову скатертину (яку він сам щойно дістав), але тоді Норма накрила нею стіл і поставила милі п’ютерові[167] підсвічники, а він зараз…
Луїс дивився, як тканина, схожа на несправний парашут, милосердно накрила мертве обличчя. Майже миттєво на білому батисті проступили темно-багряні пелюстки троянд.
— Пробач мені, — сказав він втретє. — Мені так шко…
Щось заворушилося над ним, щось заскрипіло, і слова застигли на його губах. Воно було тихим, воно було непомітним, але — мислячим. О так, у цьому він переконався. Здавалося, що хтось хотів, аби він почув те шарудіння.