Стіву дуже подобався Луїс, тому фельдшер вирішив переконатися, що з тим усе гаразд, адже останніми днями Луїсові довелося пройти через справжнє пекло.
Коли він побачив клубища диму, що застеляли дорогу, то подумав, що Віктор Паскоу підклав ще один подаруночок до таємничих дверей між щоденним буттям і силами потойбічного зла, які привідкрив своєю смертю. Та це було безглуздо, і будинок Луїса був тому доказом. Білосніжний, спокійний, він ніжився в променях ранкового сонця — такий собі елегантний зразок новоанглійської архітектури.
Люди звідусіль бігли до гаража старого, в той час як Стів заїхав на під’їзну доріжку Луїса і припаркував там свій мотоцикл. Один чоловік кинувся до ґанку старого та вже підбігав до вхідних дверей, як раптом відступив назад. Це було правильне рішення: вже за мить шиба в дверях розлетілася на друзки, і струмінь полум’я вирвався назовні через отвір. Якби цей дурень таки відчинив двері, то підсмажився б на вогні, наче лобстер.
Щойно Стів зліз з мотоцикла, як миттєво забув про Луїса. Його заворожила вічна таїна вогню. Навколо будинку зібралося з півдюжини людей, і, якщо не брати до уваги того «героя», який розтягнувся на галявині Крендалів, вони всі трималися на безпечній відстані. Розбиті шибки затанцювали в повітрі. «Герой» скочив на ноги та забігав моріжком, ухиляючись від них. З утробним виттям пожежа охопила ґанок довгими вогнистими лапами. Біла фарба на стінах здіймалася бульбашками. Стів бачив, як одне з плетених крісел почало куритися, а потім і зовсім потонуло у полум’ї.
А понад тріском і шкварчанням линув божевільний крок «героя», сповнений абсурдного оптимізму:
— Ми втратимо дім! Втратимо! Якщо Джад там, усередині, то він зовсім одурів! Кіко ото разів казав йому про ту діжку з креозотом!
Стів було відкрив рота, щоб запитати, чи викликали пожежників, та якраз тоді почув віддалене виття сирен. Багатьох сирен. Пожежників-то викликали, от тільки той чолов’яга мав рацію: будинок уже не врятувати. Полум’я рвалося назовні через півдюжини розбитих вікон, і весь фасад будівлі перетворився у напівпрозору вогняну мембрану під зеленою черепицею.
Він обернувся назад і згадав про Луїса — якби ж Луїс був тут, то чи не стояв би він з рештою людей біля будинку навпроти?
Раптом Стів щось помітив краєчком ока.
Поза Луїсовим будинком простягалося поле, яке переходило в довгий, пологий схил пагорба. Тимофіївка цього травня була високою, та Стів все одно міг розгледіти стежинку, рослинність на якій була охайно підстрижена, наче на полі для гольфу. Стежка звивалася полем і схилом і вела до зеленого густого лісу, що простягався аж до небокраю. Там, де ніжна зелень трави зустрічалася з терпкою зеленню лісу, Стів запримітив рух — якусь сліпучо-білу пляму. Ця пляма миттєво зникла з поля зору, та на якусь мить Стіву здалося, що він побачив чоловіка, який несе білий згорток.
«Це Луїс, — сказав його мозок з ірраціональною впевненістю. — Це був Луїс. І тобі краще поспішити та наздогнати його, бо трапилося щось збіса лихе, а якщо ти його не наздоженеш, то трапиться щось ще гірше».
Кілька хвилин він нерішуче постояв біля Луїсового будинку, переступаючи з ноги на ногу.
Маленький Стіві, тобі, либонь, до всирачки страшно?
Так. Йому було страшно. До всирачки страшно, і він сам не розумів чому. Але була якась… якась
(принадність)
так, якась принадність у цьому всьому. Щось невимовно принадне таїла в собі та стежина, що веде на пагорб і далі в ліси — вона ж обов’язково має кудись вести, правда? Звісно ж. Усі стежини завжди кудись приводять.
Луїс. Не забувай про Луїса, бовдуре! Саме Луїса ти приїхав провідати, пам’ятаєш? Ти не вибрався до Ладлоу досліджувати бісові ліси.
— Що там, Ренді? — горланив хтось. Його голос, досі пронизливий і все ще сповнений того незбагненного оптимізму, лунав понад людським гамором.
Відповідь Ренді майже повністю потонула у витті пожежних сирен.
— Мертвий кіт.
— Згорілий?
— Та наче ні, — відповів Ренді. — Просто мертвий.
Свідомість Стіва невблаганно поверталася до того, що він побачив (або думав, що побачив). Розмова по той бік вулиці була якось пов’язана з цим, якось пов’язана з тією сліпуче-білою плямою. Плямою, яка точно була Луїсом Крідом.