Тоді Стів рушив уперед звивистою стежкою, лишаючи пожежу позаду. Він добряче спітнів, поки добіг до лісу, де затінок дерев подарував йому блаженну прохолоду. Ліс повнився п’янкими пахощами сосни та ялини, живиці та кори.
Вступивши у лісові володіння, Стів, сам не знаючи чому, кинувся бігти. Він не розумів, чому його серце так калатає у грудях. Нерівне дихання зі свистом виривалося з легень. Він готовий був і далі бігти вниз схилом — стежина була охайною і зручною, — як натрапив на чудернацьку арку, яка вінчала вхід на «Кладвишче домажніх тварин». Гострий, пекучий біль пронизував його правий бік, якраз навпроти ліктя.
Краєм ока він бачив концентричні кола могил — розчавлені бляшанки, уламки дощок і кам’яні брили. Однак вдивлявся він у точку по той бік затишної галявини. Він дивився на Луїса, який впевнено ліз на бурелом і, здавалося, безстрашно кидав виклик земному тяжінню. Крок за кроком, Луїс піднімався по схилу бурелому та навіть не дивився вниз — наче загіпнотизований або сновида. Стів розгледів, що в руках Луїс тримав великий білий згорток. З такої відстані помилитися було неможливо — у простирадло загорнуто тіло. З-під білого савану виднілася нога, взута у чорний черевик на низькому підборі. І Стів збагнув — ще й так чітко, що його ледь не знудило, — що Луїс ніс тіло Рейчел.
Луїсове волосся побіліло.
— Луїсе! — гукнув Стів.
Чоловік ні на мить не завагався, не спинився. Він досяг вершини бурелому і вже почав було спускалися на той бік.
«Він впаде, — розгублено подумав Стів. — Він і так грьобаний щасливчик, що видерся туди, та зараз він впаде, і якщо поламає тільки ноги, то…»
Але Луїс не впав. Він спустився по той бік бурелому, на мить зник з поля зору Стіва та знову виринув на стежці в глушині.
— Луїсе! — знову заволав Стів.
Цього разу той спинився і озирнувся.
Від побаченого у Стіва відняло мову. Навіть якщо закрити очі на посивіле волосся, у Луїса було обличчя дуже-дуже старого чоловіка.
Спершу на лиці Луїса не було жодних ознак впізнавання. Воно з’являлося поступово, неначе хтось повільно вмикав реостат у його голові. Його рот нервово сіпався. І тут Стів збагнув, що Луїс намагається посміхнутися.
— Стіве, — промовив Луїс надтріснутим, непевним голосом. — Привіт, Стіве. Я хочу поховати її. Гадаю, доведеться робити це голіруч. Мабуть, до самого вечора. Земля там дуже кам’яниста. Ти не допоможеш мені?
Стів розтулив рота, та жодне слово не вилетіло з його горла. Попри весь свій жах і шок, він хотів допомогти Луїсові. Чомусь тут, у затінку лісів, це видавалося дуже правильним. Дуже природнім.
— Луїсе, — врешті прохрипів він. — Що трапилося? Заради Бога, що трапилося? Вона… Вона загинула в пожежі?
— Я надто довго чекав з Ґейджем, — вів далі Луїс. — Щось вселилося в нього, бо я надто довго чекав. Та з Рейчел буде все інакше, Стіве, я знаю.
Він трохи похитувався, і Стів зрозумів, що Луїс збожеволів, — це було очевидно. Луїс був божевільним і смертельно втомленим. Однак змучену свідомість Стіва чомусь непокоїло тільки фізичне виснаження друга.
— Я б не відмовився від допомоги, — мовив Луїс.
— Луїсе, навіть якби я хотів тобі допомогти, то все одно не зміг би перелізти через цю купу дерев.
— Зміг би, — відповів Луїс. — Просто йди прямо та не дивися вниз. Ось і весь секрет, Стіве.
А тоді він повернувся і пішов у глиб лісу, і як би Стів не кликав його, не озирався. Ще якусь мить Стів бачив, як поміж дерев майоріла біла пляма простирадла. Потім і вона зникла.
Стів підбіг до бурелому та почав дертися на нього — спершу повз, допомагаючи собі руками, а потім і зовсім зіп’явся на ноги. Варто було випростатися, як хвиля дикої, шаленої радості накрила його з головою, наче він вдихнув на повні груди чистого кисню. Він вірив, що зможе зробити це — і зробив! Рухаючись швидко та впевнено, він досягнув вершини. Стоячи там і хитаючись, він дивився, як Луїс простує стежиною — стежиною, яка продовжується по той бік бурелому.
Луїс обернувся і глянув на Стіва. На руках він тримав дружину, загорнуту в криваве простирадло.
— Ти можеш почути звуки, — сказав Луїс. — Звуки, схожі на голоси, але то кричать гагари далі на південь звідси. Звуки ваблять до себе. Це дивно.
— Луїсе…
Але Луїс уже пішов далі.
Певної миті Стів уже збирався рушити за ним — він був дуже, дуже близьким до цього.
Я можу допомогти йому, якщо він цього хоче… і так, я хочу допомогти йому. Це правда, бо тут відбувається куди більше, ніж здається на перший погляд, і я хочу дізнатися. Здається, це дуже… дуже важливо. Там криється загадка. Таємниця.