Однак з його вуст злетів лише приглушений шепіт; він був схожим на дитину, яка сидить на сходах ґанку і тільки вчиться свистіти.
Паскоу підійшов ближче і заговорив:
— Двері мають бути зачинені, — промовив Паскоу. Він дивився на Луїса згори вниз, бо той впав до його ніг. На обличчі трупа з’явився вираз, який Луїс спершу хибно прийняв за співчуття. Однак то аж ніяк не було співчуття: лише жахлива терплячість. Паскоу досі вказував на гору кісток. — Не ходи туди, докторе. Як би сильно тобі не хотілося — не ходи. Кордони створювалися не для того, щоб переступати через них. Пам’ятай: тут більше сили, ніж ти можеш собі уявити. Вона стара і ніколи не відає спокою. Пам’ятай.
Луїс знову спробував крикнути, але йому не вдалося.
— Я прийшов як друг, — продовжив Паскоу. Він справді сказав слово «друг» чи Луїсу просто почулося? Здавалося, ніби Паскоу говорив іноземною мовою і тільки магія сну допомагала Луїсові розуміти його… І слово друг було найближчим до того, у що можна було скласти вимовлені Паскоу звуки. — Загибель твоя і всіх, кого ти любиш, наближається, докторе.
Він підійшов так близько, що Луїс міг відчути нудотний запах смерті.
Паскоу простягнув до нього руки.
Луїс вкотре спробував закричати, але світ закрутився навколо під моторошний гуркіт кісток у могильнику, осяяному млявим нічним світлом.
Пересічній людині необхідно сім хвилин, щоб заснути, але, якщо вірити «Психології для чайників», для пробудження їй необхідно десь п’ятнадцять-двадцять хвилин. Буцімто сон — це басейн, з якого випірнути не так легко, як пірнути. Коли сплячий прокидається (байдуже, він чи вона), то проходить різні стадії сну: від безпробудної нетями до легкої дрімоти — стану, коли вже може чути звуки і навіть відповідати на запитання, але потім не пам’ятає про це. Хіба що згадає якийсь уривок сну.
Луїс чув клацання і гуркіт кісток. Поступово звук ставав гострішим, більш металевим. Пролунав удар. Крик. Ще металеві звуки… щось заторохтіло. Звісно, його мозок ліг у дрейф. Кляті кості торохтять.
Він чув, як дочка репетувала: «Ану наздожени, Ґейдже! Давай наздоганяй!»
Відразу за криками Еллі почалося радісне белькотіння Ґейджа, звук, який змусив Луїса врешті розплющити очі і втупити їх у стелю власної спальні.
Він майже не ворушився, чекаючи, коли реальність, стара добра благословенна реальність, повністю заповнить кімнату.
Усе це був сон. Байдуже, наскільки жахливим, наскільки реальним він був, але то просто сон. Просто скам’янілість на дні його розбурханої свідомості.
Металевий звук пролунав знову. То Ґейдж торохтів однією зі своїх машинок у коридорі.
— Наздожени, Ґейдже.
— Наздозени, — лепетав Ґейдж. — Наздозени. Наздозени.
Гупа-гупа-гуп. Ґейджеві голі ніжки протупцяли коридором. Вони з Еллі голосно гиготіли.
Луїс глянув направо. Бік Рейчел був порожнім, ковдра відкинута. Сонце вже давно зійшло. Він поглянув на годинник і побачив, що вже близько восьмої. Рейчел його не розбудила… цілком імовірно, навмисне.
Зазвичай це його роздратувало б, але не цього ранку. Він зробив глибокий вдих, потягнувся, радіючи, що може поки поніжитися на сонці й відчувати реальність у всій її повноті. Дрібні порошинки витанцьовували в косих променях світла.
Знизу Рейчел покликала:
— Еллі, спускайся: з’їж свій сніданок і бігом на автобус.
— Добре! — Гучне ляп-ляп дитячих ніг. — Тримай свою машинку, Ґейдже. Мені час іти в школу.
Ґейдж обурено залементував. Усі слова зливалися в одне. Геж, біка, доблє, Еллі-Буськ — його ідею можна було зрозуміти: Еллі повинна залишитися. Загальна освіта може обійтися і без неї.
Знову пролунав голос Рейчел:
— Еллі, перш ніж спускатися, обніми на прощання татка.
Еллі забігла до нього — волосся стягнуте хвостиком, а сама вона вбрана в червону сукенку.
— Я вже прокинувся, доцю, — сказав він. — Давай біжи, а то запізнишся на автобус.
— Добре, татку! — вона підбігла до ліжка, чмокнула Луїса в брудну щоку і кинулася вниз сходами.
Сон почав тьмяніти, втрачати чіткість. Хай йому грець, це було чудово.
— Ну ж бо, Ґейдже, — покликав Луїс. — Іди поцілуй татка.
Ґейдж не звернув на нього жодної уваги. Він біг за Еллі так швидко, як тільки міг.
— Наздозени-наздозени-наздозени-НАЗДОЗЕНИ! — кричав він на всі свої маленькі легені. Луїс зміг побачити тільки силует його міцного дитячого тільця в підгузку.
Рейчел крикнула: