— Гаразд. Поводься добре, Луїсе.
— Таке скажеш, — відповів він, усміхнувшись. — Звісно, я буду обережним. Передавай привіт сімейству, Рейчел.
— Ах, ти… — вона скорчила мармизку. Дурною Рейчел не була і чудово розуміла, чому Луїс пропускає поїздку. — Дуже смішно.
Він спостерігав, як вони піднімаються трапом і зникають з поля зору… до наступного тижня. Луїс відчував, що вже за ними скучив. Підійшов до вікна, де нещодавно стояла Еллі, і простежив, поклавши руки в кишені, як вантажники переносять валізи.
Насправді все було дуже просто. Батькам Рейчел Луїс одразу не сподобався: спершу через те, що народився не в такому багатому районі. Та найгірше, він хотів, аби їхня дочка гарувала разом з ним, коли він вступив до медичної школи, хоча, найпевніше, вилетів би звідти.
Луїс міг би це перетерпіти і, власне, досить успішно терпів. Однак потім сталося те, про що Рейчел не знала і не повинна була дізнатися… точно не від Луїса. Ірвін Ґолдман запропонував йому оплатити весь курс навчання в медичній школі. Та ціна такої «стипендії» (за визначенням самого Ґолдмана) — негайно розірвати заручини з Рейчел.
Луїс був не в тому віці, коли погоджуються на подібні дикі, але дуже мелодраматичні пропозиції (чи то хабарі, якщо називати речі своїми іменами). Подібне, мабуть, прийнятне для тих, кому під дев’яносто. От тільки їм цього ніхто вже не пропонує. По-перше, він був дуже втомленим. Луїс проводив вісімнадцять годин на тиждень на заняттях, двадцять — за підручниками, і ще п’ятнадцять — миючи столи в піцерії, яка прилягала до готелю «Вайтхол». По-друге, він був знервованим. Доброзичлива манера спілкування, така не схожа на звичну поведінку містера Ґолдмана, змушувала замислитися. І коли старий запропонував йому сигару, Луїс відчув щось подібне до того, що відчувають коні, коли вловлять перший запах пожежі у прерії. Здавалося, Ґолдман будь-якої миті міг заявити, що знає: Луїс спить з його дочкою.
А коли натомість Ґолдман зробив свою неймовірну пропозицію, навіть витяг з кишені чекову книжку, як Ноель Кауард[78] в одному зі своїх фільмів, — Луїс просто збісився. Він звинуватив Ґолдмана, що той перетворює дочку на музейний експонат і є самовдоволеним, тупим виблядком. І тільки через довгий час зміг зізнатися собі самому, що сказав те все з полегшенням.
Та вся ця комунікація з приводу характеру Ірвіна, хоч і мала під собою абсолютно реальний ґрунт, була аж надто недипломатичною. Вся схожість на Ноеля Кауарда зникла: розмова перейшла у дуже вульгарне русло. Ґолдман кричав, що як колись іще побачить Луїса на порозі свого дому, то викине його, як паршивого пса. А Луїс порадив Ґолдману взяти свою чекову книжку і засунути собі в дупу. На що Ґолдман відповів, що в його дупі більше розуму, ніж в усьому Луїсові Кріді. А хлопець запропонував на додачу запхати в дупу ще й картку Американського Банку та золоту картку «Американ Експрес».
Звісно, це все не сприяло подальшому налагодженню стосунків.
Врешті-решт Рейчел вдалося їх помирити (попри те, що кожен розкаявся у своїх словах, жоден з них так і не змінив своєї думки про іншого). Звісно ж, більше не було мелодраматичних сцен, не було цього театрального «Віднині в мене нема дочки» і подібних дурниць. Ірвін Ґолдман зміг би, мабуть, пережити шлюб своєї дочки навіть із Почварою з Чорної Лагуни[79]. Однак обличчя, яке стирчало з його комірця в день весілля Луїса і Рейчел, дуже нагадувало маску з єгипетського саркофага. На весілля їм подарували порцеляновий сервіз на шість персон і мікрохвильову піч. Жодних грошей. Поки Луїс навчався в медичній школі, Рейчел працювала продавчинею в магазині жіночого одягу. І до сьогодні знала лише те, що стосунки між її батьками і чоловіком напружені… особливо між Луїсом і татом.
Насправді Луїс міг би злітати з родиною в Чикаго, але його графік передбачав, що повернутися доведеться на три дні раніше за Рейчел і дітей. Не так уже й весело. А до того ж доведеться цілих чотири дні терпіти компанію Імхотепа[80] та його дружини Сфінкса.
Поява дітей трішки пом’якшила стосунки Луїса з тещею і тестем. І Луїс знав: остаточне зближення можливе, якщо він вдасть, що забув той вечір у кабінеті Ґолдмана. Не важить навіть те, що Ґолдман зрозуміє: Луїс лише прикидається. Річ у тім (Луїс усе ж таки наважився зізнатися собі в цьому), що йому насправді не хотілося зближуватися з Ґолдманами. Десять років — це багато. Але недостатньо, щоб забути, як згіркло бренді в роті, коли старий розстібнув піджак і витягнув з кишені кляту чекову книжку. Тоді він навіть пошкодував, що Ґолдман нічого не знав про ночі — тоді їх було лише п’ять, — які Рейчел провела з ним у його злидарській квартирі, і минулі роки цього не змінили.
78
Відомий англійський режисер, актор, продюсер і сценарист. У 1943 році отримав «Оскара». Найвідоміший фільм із його участю — «В якому ми служимо» (In Which We Serve) 1942 року.
79
«Почвара з Чорної Лагуни» — чорно-білий фільм жахів 1954 року. Стівен Кінг часто згадує цей фільм як яскравий приклад трешевої кінофантастики тих років. З одного боку, він доволі критично оцінює кінострічку (в дитинстві він помітив зіпер на спині «монстра», що зіпсувало враження від перегляду). З іншого, Кінг включив цей фільм у список сотні фільмів, які вплинули на розвиток жанру хоррор.
80
Натяк на головного героя фільму «Мумія» 1932 року. Фільм студії «Universal» з Борисом Карлоффом у головній ролі; на сьогодні вважається класикою жахного кіно.