Звісно, Луїс міг би приїхати, але було краще просто відправити до Ґолдмана дочку, онуків і полум’яний привіт.
Літак «Дельта 727» рушив з місця і повернув на злітну смугу. Раптом Луїс побачив, як з одного вікна Еллі махає йому рукою. Він махнув у відповідь, усміхнувся — і тут хтось, Еллі або Рейчел, підняв Ґейджа до ілюмінатора. Луїс помахав рукою синові, а той попрощався з батьком — чи то малий справді бачив його, чи то просто повторював за Еллі.
— Довези моїх рідних цілими і неушкодженими, — прошепотів він, а потім узяв своє пальто і пішов до паркінгу. Вітрюган тут був таким сильним, що, здавалося, легко міг би зірвати з голови Луїса мисливський капелюх. Чоловік узяв ключі, відімкнув дверцята і глянув угору, коли літак злітав над терміналом — ніс спрямований у листопадову блакить, двигуни гудуть.
Від раптового нападу самотності йому захотілося плакати. І Луїс знову помахав рукою літаку.
Увечері йому все ще було сумно, навіть після вечірніх посиденьок за пивом у Джада й Норми. Дружина Крендала випила келих вина, який лікар Вейбрідж не просто дозволяв, а навіть радив. Сьогодні вони сиділи на кухні, бо на ґанку вже було зимно.
Джад розпалив маленьку грубку «Марек», навколо якої вони повсідалися. Пиво було холодним, атмосфера — теплою. Джад розповідав про те, як двісті років тому мікмаки вигнали з Мічиса британських колоністів. У ті часи індіанці були войовничими, і, додав старий, дехто з сучасних юристів вважає, що вони такими й лишилися.
Вечір був приємним, та Луїс пам’ятав про порожній будинок, який чекав на нього через дорогу. Він перетинав моріжок, прислухаючись до хрускоту снігу під ногами, і раптом почув, як удома задзвонив телефон. Він бігцем кинувся всередину — забіг у двері, зі швидкістю світла перетнув вітальню, збивши на своєму шляху журнальний столик, і залетів на кухню, ковзаючи замерзлими черевиками по лінолеуму, — щоб зняти слухавку.
— Алло?
— Луїсе? — пролунав далекий, але задоволений голос Рейчел. — Ми вже тут. Усе гаразд.
— Чудово! — відповів він і присів поговорити з нею, тим часом думаючи: «Як же сильно мені хочеться, щоб ви були тут».
Застілля у Джада і Норми на День подяки було дуже приємним. Опісля Луїс повернувся додому — ситий і сонний. Він піднявся сходами до спальні, заледве усвідомлюючи порожню тишу будинку, скинув мокасини і ліг у ліжко. Була тільки третя по обіді; день за вікном виповнювався шарпким зимовим світлом.
«Я лишень трішки покуняю», — подумав Луїс і миттю провалився в сон.
Його розбудив дзенькіт телефону в спальні. Він намацав його, намагаючись зібратись докупи, бо майже повна темрява надворі його дезорієнтувала.
Він чув, як завиває вітер навколо будинку, слухав слабке, охрипле буркотіння комина.
— Так, — промовив він. Це могла бути Рейчел: знову дзвонила з Чикаго, щоб побажати йому щасливого Дня подяки. Вона дасть слухавку Еллі, і та почне щось торохкотіти, потім телефон опиниться у Ґейджа і малий щось залепече… І як це, хай йому грець, він примудрився заснути, якщо збирався дивитися футбол?
Але це була не Рейчел. Телефонував Джад.
— Луїсе? Лячно тобі си повідати, але ти, певно, маєш велику біду.
Крід відкинув ковдру з ліжка, все ще намагаючись прогнати сон.
— Джаде? Яка ще біда?
— Ну, я тута маю мертвого кота на моріжку. Гадаю, він твоєї дочки.
— Черч? — перепитав Луїс. Живіт раптом скрутило від болю. — Ти певен, Джаде?
— Ні, я б не поручивси за це на сто відсотків, — сказав Джад. — Але з виду то є він.
— От срака! Джаде, я за хвилину буду.
— Добре, Луїсе.
Крід підвівся і знову сів. Потім пішов до туалету, взувся й почав збиратися.
А може, то й не Черч. Джад сам говорив, що не знає напевно. Та Боже ж, кіт навіть і не думав спускатися — хіба що хтось його навмисне відносив. Якого дідька його потягнуло через дорогу?
Та глибоко в душі він точно знав, що то справді був Черч… і якщо сьогодні подзвонить Рейчел — а вона точно подзвонить! — то що він казатиме Еллі?
Маячня… У голові Луїса зринав його власний голос, як він доводив Рейчел: «Я точно знаю, що з живими істотами будь-що може статися, абсолютно будь-що. Мені відомо це як лікарю. Ти б хотіла говорити з Еллі, коли її кота переїхала б вантажівка?»
От тільки хіба ж він вірив насправді, що з Черчем може щось статися?
Луїсові пригадалося, як один його приятель — він грав з ним у покер, — Віккі Салліван, дивувався, як це він може хотіти тільки дружину? А як же всі ті голі баби, яких він бачить з ранку до вечора? Луїс намагався пояснити, що реальність насправді далека від того, що люди собі нафантазували: жінка, яка прийшла зробити тест Папаніколау[81] чи отримати пораду, як провести самоперевірку на рак грудей, не скидає з себе раптово покривало, аби постати перед лікарем в образі Венери з піни[82]. Ти просто бачиш груди, вульву, стегно. Решта тіла прикрита покривалом; до того ж поруч вічно крутиться медсестра, головне покликання якої — захищати репутацію лікаря. Віккі на це не купився. Його теза була простіше нікуди: цицьки — завжди цицьки, а манда — вона і в Африці манда. І ти або хочеш трахнути їх усіх, або не хочеш трахнути жодну. На це в Луїса була лише одна відповідь: цицьки його дружини не такі, як в інших.
81
Тест Папаніколау (також ПАП-тест) — зішкріб клітин з каналу шийки матки для виявлення під мікроскопом можливих змін, що свідчать про розвиток раку. Тест названо на честь винахідника — грецького онколога Георгіса Папаніколау.
82
Алюзія на відомий давньогрецький міф про народження богині кохання Афродіти (у римській версії — Венери) з морської піни.