Луїс почав думати, що, можливо, це сон; можливо, він так і не прокинувся після святкового обіду. Якби я дійсно був при тямі, то точно б не поліз на цей бурелом, як і не стрибав би з парашутом, добряче напившись. Та зараз я збираюся зробити саме це. Справді збираюся. Отже, я, напевно, сплю. Правда ж?
Джад плавно повернув ліворуч від центру бурелому. Промені ліхтарика падали на безладно скинуті (кістки) дерева та старі колоди. Коло світла зменшувалось і трохи яскравішало, поки вони наближалися до бурелому. Без найменшої паузи, без найменшого огляду території, щоб упевнитися, що ти там, де маєш бути, Джад просто поліз угору. Він не дряпався на вершину, обережно, вивіряючи кожен свій крок, як це роблять альпіністи при сходженні на гору чи піщаний пагорб. Ні, він наче йшов сходами, поводився як людина, що точно знала, яким буде її наступний крок. Луїс ішов за ним. Він не дивився вниз, не шукав опори під ногами. Так було через дивну, але абсолютну певність, що бурелом не зашкодить йому, якщо він сам того не дозволить. Звісно, в цьому щось було від дурної певності бухого водія, який сідає за кермо, свято переконаний, що уникне аварії тільки тому, що носить медальйон Святого Христофора[84].
Але це працювало!
Не чути було револьверних пострілів зламаних гілок, не було падінь у глибокі ями, всіяні гострим, вибіленим погодою суччям, яке готове роздерти тебе і скалічити. Його взуття (Мокасини «Хаш Паппі» — найкращий вибір для лазіння по буреломах) жодного разу не ковзнуло на старому моху, що вкривав дерева. Луїс не захитався. Вітер дико завивав між смерек навколо нього. Він побачив Джада, що постояв на вершині бурелому й почав спускатися, поступово зникаючи з поля зору: гомілки, стегна, талія. Промінь безладно ковзав по гілках по той бік кордону. Так ось що воно таке. Чому ні? Кордон.
Луїс дістався до вершини і спинився перевести подих. Його права нога стояла на старій поваленій гілці, що лежала під кутом тридцять п’ять градусів. Лівою ногою він стояв на чомусь м’якому — можливо, на килимі зі смерекових галузок. Він не поглянув униз, лише переклав важкий пакет з тілом Черча з лівої руки в праву. Чоловік підставив обличчя вітру, відчуваючи, як той безкінечним потоком проноситься крізь нього, куйовдить волосся. Повітря було холодним, чистим, незмінним.
Розважно, наче був на простій прогулянці, Луїс почав спускатися. Одна з гілок, завтовшки з руку качка, гучно затріщала в нього під ногою, проте він навіть не звернув на це уваги. Нога ковзнула вниз і стала на стовбур міцного дерева чотирма футами нижче. Луїс важко захитався. І подумав, що тепер чудово розуміє, як командири рот під час Першої світової війни могли вилазити з траншей і під шквальним вогнем ворога іти в атаку, насвистуючи «Довгий шлях до Тіпперарі»[85]. Це було божевілля, але кожне божевілля ховає в собі крихту непомірних веселощів.
Крід спускався, стежачи за світлим колом Джадового ліхтарика. Старий стояв і чекав на нього. Коли Луїс зістрибнув на землю, його охопила радість; вона спалахнула, наче вогонь у жаринах пригаслого вже багаття.
— Ми це зробили! — закричав він, кинув лопату на землю і поплескав старого по плечу. Він згадав, як у дитинстві вилазив на верхівку яблуні, де вітер розгойдував гілки, наче щогли корабля. Він не відчував себе таким молодим і, головне, живим років двадцять, а то і більше. — Джаде, ми перелізли!
— А ми що, не годні були то зробити?
Луїс розтулив рота, аби щось відповісти (Та ми бісові щасливчики! Ми ж могли там повбиватися!), але вирішив промовчати. У нього не виникало жодних сумнівів з тієї миті, коли Джад поліз на бурелом. Так само він не сумнівався в успішному поверненні додому.
— Сумнівався.
— Ходімо. Нам ще треба пройти трохи. Милі три, не більше.
І вони пішли. Стежка продовжувалася і тут. Подекуди вона здавалася дуже широкою: хоч ліхтар і світив тьмяно, все одно виникало відчуття широкого простору, було враження, що дерева зараз розступляться. Кілька разів Луїс задирав голову і бачив, як крізь темні крони дерев світили зорі. Хтось перейшов їм дорогу, і світло ліхтарика блиснуло в зелених очах. Було — й нема.
Потім дорога звернула в підлісок, і Луїсу здалося, що чиїсь жорсткі пальці шкрябають його куртку. Він постійно перекладав мішок і лопату з руки в руку, але біль у плечах тепер не минав. Чоловік відчував ритм ходьби й був ним ледь не загіпнотизований. Це місце мало силу. Так, він відчував це. Йому пригадалося, як у старших класах він зі своєю дівчиною та іншою парою вирішив поїхати на природу. Вони забрели до чорта на роги, і закінчилося все на розбитому, багнистому тупику, десь біля електростанції. Вони побули там недовго, а потім дівчина Луїса заявила, що хоче додому чи хоча б перебратися кудись іще, бо всі її зуби (більшість пломбовані) дуже боліли. Луїс радий був залишитися сам-один. Повітря навколо станції бадьорило, наповнювало тривогою. Тут було те саме, тільки сильніше. Сильніше, і навіть іще приємніше. Це було…
84
Християнський святий, шанований як у східній, так і в західній церквах, покровитель мандрівників, автомобілістів і дорожньої поліції.
85
«It’s a Long Way to Tipperary» — написана у 1912 році пісня, яка стала маршем британської піхоти під час Першої світової війни.