Джад спинився біля підніжжя довгого схилу. Від несподіванки Луїс врізався йому в спину.
Старий повернувся до нього.
— Ми майже прийшли, — повільно сказав Джад. — Далі, як і на буреломі, треба йти швидко і спокійно. Просто йди за мною і не дивися вниз. Ти відчув, що ми спускалися?
— Так.
— Цю місцину мікмаки прозивали колись Болотом маленького бога. Торговці хутром називали її Трясовиною мерця. Більшість із них ніколи не поверталися звідси.
— Сипучі піски?
— О так! Саме вони! Коли льодовик сходив, то лишив по собі багато кварцового піску. Ми завжди так і називали його — кварцовим, хоча, мо’, є й кращі назви.
Джад поглянув на нього, і на мить Луїсові здалося, що він помітив в очах старого щось лиховісне.
Потім старигань опустив ліхтарик, і відблиск у його очах зник.
— Тут трапляються дивні речі, Луїсе. Повітря важчає… воно ніби наелектризоване.
Луїс витріщився кудись.
— Щось сталося?
— Усе гаразд, — Луїс знову подумав про ту нічну дорогу біля станції.
— Ти можеш побачити вогні Святого Ельма — моряки їх іще називають чортовими каганцями. Вони часом набувають дивних форм, але то нічого. Якщо ти щось таке запримітиш і воно тебе турбуватиме, просто відвернися. Ти можеш почути звуки, схожі на голоси, але то кричать гагари далі на південь звідси. Звуки ваблять до себе. Це дивно…
— Гагари? — недовірливо перепитав Луїс. — У цю пору року?
— О, так, — відповів Джад, і слова заледве можна було розібрати, таким тихим був його голос.
Луїсові раптом дуже захотілося знову побачити обличчя старого. Воно було схоже…
— Джаде, куди ми йдемо? Що ми, в біса, робимо в цій безликій глушині?
— Я скажу тобі, коли ми дійдемо. Гляди за куп’ям.
Вони пішли далі, обережно переступаючи з однієї купини на іншу. Луїс на них навіть не дивився. Ноги ніби самі знали, куди ступати. Він оступився тільки раз — ліва нога провалилася під тонку кригу в холодну стоячу воду. Він миттю витяг її і поспішив за проблисками Джадового промінця. Той плив під деревами, навіваючи Луїсу спогади про піратські історії, які він дуже любив у дитинстві. У холодному світлі місяця лиходії закопують скриню з золотими дублонами, і, звісно, одного з них кинуть у яму з кулею в серці, оскільки пірати вірять (чи, коли хочете, автор цих дешевих історійок похмуро припускає), що привид побратима якнайкраще оборонятиме їхній скарб.
Тільки ми йдемо ховати не скарб, а всього-на-всього кастрованого кота моєї дочки.
Луїс відчував, як у ньому підіймається дикий регіт, але він його притлумив.
Він не чув жодних звуків, «схожих на голоси». І не бачив вогнів Святого Ельма. Але, попереходивши якийсь час по купинах, він опустив голову і побачив, що його стопи, литки, коліна та стегна тонуть у цілковито білому, гладкому, непроглядному тумані. Здавалося, що пливеш крізь найсвітліший у світі сніг.
Повітря також здавалося світлішим, і Луїс міг заприсягтися, що потепліло. Він бачив, як попереду йшов Джад. Тупий кінець кайла дід закинув собі на плече, і це ще більше підсилило враження, буцімто вони йдуть закопувати скарби.
Відчуття божевільної радості нікуди не зникало, але Луїс раптом захвилювався, що Рейчел, можливо, саме зараз намагається до нього дозвонитится; що, як там, удома, телефон дзвонить, і дзвонить, і дзвонить, і дзвонить зі своїм огидно-раціональним прозаїчним деренчанням; що, як…
Він знову мало не налетів на Джада. Старий зупинився посеред дороги. Голова в нього була схилена на один бік. Рот зморщився, напружився.
— Джаде! Що тра…
— Тссс…
Луїс затих, уважно роззираючись. Тут туман стоншився, але все ще не було видно власних ніг. Раптом він почув тріщання гілок і шурхіт між дерев. Там щось рухалося. Щось велике.
Він відкрив рота, щоб спитати Джада, чи то, бува, не лось (хоча насправді він подумав про ведмедя), але знову вирішив помовчати. Звуки ваблять, казав Джад. Луїс також схилив набік голову, мимоволі копіюючи рухи Джада, і прислухався. Звуки то наближались, то віддалялись; вони майже торкалися чужинців.
Луїс відчував, як піт з лоба потік йому на обвітрені щоки. Він вкотре переклав лопату і пакет з Черчем з руки в руку. Долоні також змокріли, і зелений пакет, ставши ковзким, ледь не вислизнув з пальців. Тепер здавалося, що істота між дерев так близько, що Луїс був готовий будь-якої миті побачити розмиту тінь, яка б здіймалася на двох ногах, можливо, затуляючи зорі своїм неосяжно великим, кошлатим тілом..