Він більше й не думав про ведмедя.
Тепер він і не знав, про що думати.
За мить воно пішло і зникло в лісах.
Слова «Що це було?» вже майже крутилися у нього на язику.
Потім з пітьми долинув різкий, маніакальний сміх. Істерично циклічний, він то гучнішав, то зникав, пронизуючи все навколо холодом. Луїсові здавалося, що від холоду в нього скрижаніли всі суглоби; що він раптом суттєво поважчав, поважчав настільки, що тільки-но він спробує бігти, як одразу ж потоне навік у цьому холодному болоті.
Сміх усе наростав, розсипаючись навкруги моторошним тріскотом — так тріщить кам’яна брила, яка от-от відірветься від скелястого ложа; і, уподібнившись вереску, цей сміх раптом обернувся гортанним гиготінням навпіл з риданнями, щоб потім стихнути зовсім.
Десь дзюрчала вода, і було враження, що небом тече ріка; завивав вітер. Щодо решти, то Болото маленького бога повністю занурилося в тишу.
Луїс боязко роззирнувся навкруги. По тілу нижче пояса повстали сироти. Так, «повстали» — правильне слово; його плоть ворушилася ніби сама по собі. У роті повністю пересохло. Слюна вся зникла. Але відчуття абсолютної радості чомусь не минало.
— Заради Бога, що тут відбувається? — хрипло спитав він Джада.
Старий повернувся до нього, і в тьмяному світлі Луїсові здалося, що старому цілих сто двадцять років. У його очах не лишилося нічого від тих бісиків. Обличчя було спотворене жахом, та говорив він спокійно і твердо:
— Це просто птах. Ходімо, ми вже майже на місці.
І вони рушили далі. Твань знову перейшла у земну твердь. На якусь мить Луїс відчув себе на відкритому просторі, хоча у тьмяному світлі згаслого дня він ледве міг роздивитися спину Джада за три фути перед собою. Під ногами тріщала скута інеєм трава. Вона розбивалася, наче скло, від кожного кроку. Потім вони знову забрели в гущавину. Повітря сповнилося запаху смоли та хвої. Час від часу Луїса дряпала якась гілляка.
Крід втратив відчуття часу і простору. Вони пройшли ще трохи, і Джад зупинився.
— Тут сходинки, — мовив старий. — Вибиті в скелі. Сорок дві чи сорок чотири, вже не пам’ятаю. Просто йди за мною. Виліземо на вершину — і ми на місці.
Джад поліз угору, і Луїс рушив за ним.
Сходинки були досить широкими, однак від того, що земля тікала з-під ніг, ставало моторошно. То там, то тут Луїс оступався, і черевик ковзав у порожнечу.
Дванадцять… Тринадцять… Чотирнадцять.
Вітер дужчав, і холодні повітряні струмені били його в обличчя. «Ми вже піднялися над лісом?» — подумки цікавився він. Луїс задер голову і побачив у вишині мільярди зірок, які холодним блиском осявали темряву. Ще ніколи в житті Луїс не почувався таким маленьким, упослідженим і незначним. Вічне питання пронизувало його свідомість: «Чи є там щось розумне?» Та цього разу воно викликало не цікавість, а незрозумілу огиду. Неначе він хотів дізнатися, чи приємно з’їсти жменю жуків.
Двадцять шість… Двадцять сім… Двадцять вісім.
Хто витесав ці сходи? Індіанці? Мікмаки? Якими зубилами орудували вони для цього? Треба буде запитати в Джада. Слово «зубило» змусило його подумати про «зуби», і він згадав про дивну тварюку, яка переслідувала їх у лісах. Одна нога оступилася, і йому довелося терміново хапатися за інший бік скелі, щоб не впасти. Стіна видавалася старою, щербатою і зморшкуватою. Неначе стара облізла шкіра.
— З тобою все гаразд, Луїсе?
— Я в порядку, — відповів він, хоча м’язи пекельно боліли, а спина прогиналася під вагою Черча в пакеті.
— Сорок п’ять, — порахував Джад. — Я вже й забув. Не був тут з дванадцяти років. І не думаю, що коли-небудь знов прийду. Тут… Піднімайся, і все сам роздивишся.
Він простягнув Луїсові руку і допоміг видертися на останню сходинку.
— Ось ми й прийшли, — мовив Джад.
Луїс роззирнувся. Зоряне світло було тьмяним, але його вистачало, аби все оглянути. Вони стояли на скелястому плато, посеред якого чорним язиком простяглася тонка смужка землі. Кинувши оком в інший бік, він побачив верхівки ялин, повз які вони йшли до сходів. Вочевидь, вони видерлися на якусь дивну месу[86] з абсолютно плоскою верхівкою — специфічна геологічна аномалія, яка куди природніше виглядала б в Аризоні або в Нью-Мексико. Оскільки на вершині цієї меси — пагорба, усіченої скелі чи що воно таке було — не росли дерева, сніг тут розтанув. Обернувшись до Джада, Луїс побачив суху траву, що коливалася на крижаному вітрі.
86
Гора з усіченою, плоскою вершиною, з крутими (у верхніх частинах обривистими), інколи східчастими схилами. Інша назва — столова гора.