А тепер вони опинились тут, знову вдома.
Вони повернулися. Мовчки пройшли путівцем назад і зупинилися на дорозі, котра вела до Луїсового дому. Вітер гудів і завивав. Так само мовчки Луїс віддав Джадові його кайло.
— Я краще піду навпрошки, — сказав Джад. — Лелла Біссон або Паркс проводитимуть Норму додому, і вона си подивує, де це, в біса, мене носе.
— Ви знаєте, котра година? — запитав Луїс. Він здивувався, що Норма досі не вдома. Йому здавалося, що вже далеко за північ.
— Еге ж, — відповів Джад. — Я завше маю з собов годинник. — Він витягнув з кишені штанів годинника і відкрив кришку. — Зараз тридцять хвилин по восьмій, — мовив він і закрив кришку.
— Тридцять по восьмій? — тупо перепитав Луїс. — Всього?
— А ти гадав, зараз пізніше?
— Так, набагато пізніше.
— До зустрічі завтра, Луїсе, — кинув Джад і рушив додому.
— Джаде, що ми зробили сьогодні?
— Ну, ми поховали кота твоєї доні.
— І більше нічого?
— І ніц нічого, — запевнив Джад. — Ти хороша людина, Луїсе, та маєш надмір питань. Часом люди просто повинні робити те, що їм здається правильним. Я маю на увазі, що підказує їм серце. А коли вони щось роблять і все ще не знають, чи добре вчинили, коли у їхніх головах виникає надто багато запитань, то вони си вважають, що припустилися помилки. Ймеш, про що я?
— Так, — зітхнув Луїс. Йому навіть здалося, що старий вміє читати думки. Вони разом перейшли через поля в напрямку будинків.
— Те, що не спадає їм на думку, але є гранично важливим, це те, що відповіді потрібно шукати в серці, а не в мозку, довіряти своїм почуттям, — мовив Джад і підійшов впритул до Луїса: — А як ти си міркуєш, Луїсе?
— Гадаю, — повільно відповів Луїс, — що ви маєте рацію.
— А про теє, що криється в людськім серці, тяжко мовити, направду ж?
— Ага…
— Так, — коротко мовив Джад, і Луїсові лишалося тільки мовчки погодитися. І знову старий заговорив тим м’яким, але невблаганним тоном, від якого в Луїса мурашки бігли по шкірі: — Бо се таємниця. Кажуть, що жінки си ладні берігти таємниці. І так воно і є, та жодна жона на світі не може си сказати, що вона взнала глибини чоловічого серця. Людське серце твердіше за камінь, Луїсе, — як ота земля на кладовищі мікмаків, де скелі рвуться з-під ґрунту. Людина ростить, що здужа, а опісля жне плоди того.
— Джаде…
— Жодних питань, Луїсе. Прийми зроблене і слухай си свого серця.
— Але…
— Але ніц. Просто прийми зроблене і слухай си свого серця. Ми вчинили правильну річ сьогодні… Я молю Бога, щоб вона направду вийшла до ладу. Та в іншій ситуації вона може си стати помилкою — фатальною помилкою.
— Однак можна хоча б одне запитання?
— Гаразд, ти скажи — і ми подивимося.
— Звідки ви дізнались про те місце? — це питання давно крутилося в голові у Луїса. Він навіть почав підозрювати, що Джад якось пов’язаний з мікмаками — хоча й був зовсім на них не схожим. Він виглядав так, наче його предки були стовідсотковими англосаксами.
— Та від Стенні Б., — здивовано відповів Джад.
— Він просто вам розповів?
— Ні, — заперечив Джад. — Се не те місце, про яке просто розповідають. Я поховав там свого пса Спота, як мав десять років. Він ганяв кроленята, вскочив у якийсь жмуткавий іржавий дріт. Він вранивси, рани си загноїли, і він вмер.
Щось тут було не так. Щось не збігалося з тим, про що Джад розповідав раніше, та Луїс був надто втомленим, аби займатися вишукуванням невідповідностей. Дід більше нічого не сказав. Лише дивився на Луїса своїми загадковими очима.
— Добраніч, Джаде, — побажав Луїс.
— Добраніч.
Старий перейшов через дорогу, тримаючи кайло та лопату.
— Дякую! — гукнув до нього Луїс.
Та Джад не озирався. Лишень підняв руку на знак того, що почув сказане.
Коли Луїс зайшов у будинок, раптом задзвонив телефон.
Луїс біг, долаючи біль у спині та ногах, який усе дужчав. Та поки він таки дістався до теплої кухні, дзвінок пролунав уже шість чи сім разів. І припинився, щойно Луїс доторкнувся до слухавки. Він все ж таки підняв її і сказав «Алло», та у відповідь почув тільки тишу.
«Мабуть, то була Рейчел, — подумав він. — Я передзвоню їй».
Раптом йому здалося, що набирати номер — то надто багато мороки. А ще ж доведеться робити реверанси її матінці або — ще гірше! — її обліпленому чековими книжками батечку: і тільки потім йому дадуть поговорити з Рейчел… А потім буде Еллі. Звісно ж, вона ще не лягла спати: годинник у Чикаго показує на годину менше. І Еллі обов’язково поцікавиться, як поживає Черч.