Старе, затерте питання: «З тобою все гаразд?» ледь не злетіло з губ, але Луїс вчасно прикусив язика. Це було неправильне питання; це було не те, що він хотів знати.
— Наскільки все погано? — спитав він врешті.
— Доволі погано, Луїсе, — Рейчел видала звук, який трохи нагадував сміх. — Коли відверто, то триндець, як жахливо.
Потрібно було зробити щось іще, але Луїс не знав, що саме. Він раптом відчув образу на дружину, на Стіва Мастертона, на Міссі Дендрідж та її чоловіка з гострим, випнутим уперед кадиком, на всіх тих клятих гостей. Чому саме він — та жилетка, в яку всім конче необхідно поплакатися?
Він вимкнув світло і вийшов з кімнати. Луїс збагнув, що й дочці він навряд чи зможе допомогти більше. На якусь божевільну мить, побачивши її в тьмяно освітленій кімнаті, він подумав, що то сидить Ґейдж. Він подумав, що все це був лише жахний сон, як тоді, коли мертв’як Паскоу повів його лісами до «Кладвишча домажніх тварин». На якусь частку секунди його зморений мозок прийняв цю ідею. В усьому були винні тіні — кімнату осявало лише мінливе світло портативного телевізора, який їм передав Джад — коротати ці надзвичайно повільні та надзвичайно довгі години.
То був не Ґейдж, а Еллі. Тепер вона не тільки тримала в руках фотографію з Ґейджем на ґринджолах, а й сиділа на його стільці. Вона забрала його з Ґейджевої кімнати і перенесла до себе. Це був маленький складаний стільчик з полотняним сидінням та полотняною спинкою. На ньому по трафарету було виведено: ҐЕЙДЖ. Рейчел підписала свого часу всі чотири стільці. Кожен член родини отримав по одному з власним іменем на спинці.
Еллі була завеликою для Ґейджевого стільця. Вона ледь втиснулася в нього, і сидіння небезпечно прогнулося. Вона притискала знімок до грудей і дивилася на блимання телевізійного екрана.
— Еллі, — сказав Луїс, вимикаючи телевізор. — Час спатки.
Дівчинка якось таки вилізла зі стільчика і підняла його. Вона явно збиралася спати з ним.
Луїс завагався, казати щось чи ні, і врешті спитав:
— Хочеш, я тебе вкрию?
— Так, — відповіла Еллі.
— Хочеш… може, ти хотіла б сьогодні спати з мамою?
— Ні.
— Ти певна?
Еллі ледь помітно всміхнулася.
— Ага, вона постійно перетягує ковдру на себе.
Луїс і собі всміхнувся:
— Тоді давай бігом.
Замість того щоб намагатися засунути стільчик у ліжко, дівчинка поставила його біля узголів’я, і Луїсу спав на думку абсолютно абсурдний образ: він у приймальному кабінеті найменшого в світі психіатра.
Дочка роздягнулась, перед цим поклавши фотографію Ґейджа на подушку, натягнула на себе нічну сорочку і забрала фото з собою до ванни. Там вона поклала його біля себе, умилася, почистила зуби та з’їла таблетки з фтором. Потім вона забрала фото і вклалася з ним у ліжко.
Луїс сів біля неї:
— Хочу, щоб ти знала, Еллі. Якщо ми любитимемо одне одного, то пройдемо через усе це.
Кожне слово нагадувало скрип дрезини, яку навантажили мокрими мішками, і під кінець фрази Луїс почувався повністю виснаженим.
— Я дуже-дуже хочу, аби Ґейдж повернувся, — спокійно промовила Еллі. — Я молитиму Бога про це. Сильно-сильно проситиму його…
— Еллі…
— Бог може повернути його, якщо захоче. Він може зробити все, що Він забажає…
— Еллі, Бог не робить таких речей, — ледь зміг вимовити Луїс, бо відразу згадав Черча. Як той сидів на краю унітаза і витріщався на Луїса своїми мутними очима, доки чоловік лежав у ванній.
— Робить, — запевнила дочка. — У недільній школі вчителька розказала нам про того чоловіка… Лазаря. Він помер, а Ісус повернув його до життя. Він промовив: «Лазарю, вийди сюди», і вчителька сказала, що якби Він просто сказав вийти сюди, то, мабуть, з могил піднялися б усі померлі, а Ісусу був потрібен тільки Лазар.
І знову абсолютно абсурдна фраза злетіла з його губ (хоча день і так був ущерть заповнений абсурдом):
— Це було дуже давно, Еллі.
— Я готуватимуся до його повернення, — залепетала вона. — Я триматиму його фотографію і сидітиму на його стільчику…
— Еллі, для його стільчика ти завелика, — Луїс взяв у долоню її гарячу ручку. — Ти зламаєш його.
— Бог не дасть, щоб він зламався, — відповіла Еллі. Голос її був спокійним, та Луїс помітив коричневі півмісяці у неї під очима. Було так боляче на неї дивитися, що Луїс відвернувся. Можливо, коли стілець Ґейджа розвалиться, вона почне трошки краще розуміти, що сталося.
— Я дивитимуся на фото і сидітиму на його стільчику. Їстиму його сніданки. — У Еллі та Ґейджа були різні сніданки; Еллі якось сказала, що Ґейджів сніданок на смак, як козюльки. Якщо з пластівців у домі були тільки «Какаові ведмедики», Еллі їла варені яйця або ж просто залишалася голодною. — Я їстиму квасолю, хоча я її терпіти не можу, і читатиму всі книжки Ґейджа… Я буду… буду… Знаєш, триматиму все готовим… якщо раптом…