Вона заплакала. Луїс навіть не намагався втішати її, тільки прибрав пасма волосся, що прилипли їй до лоба… Те, про що вона говорила, мало свій збочений, ненормальний сенс. Залишити двері прочиненими. Не давати речам вкритися пилом. Тримати Ґейджа в «Топі кращих хітів», не дозволяти йому зійти зі сцени. Пам’ятати, коли Ґейдж зробив це… чи те… О, так, це було чудово… старий добрий Ґейдж, чудо-дитина. Коли це перестане завдавати болю, це перестане мати будь-який сенс. Можливо, Еллі, думав Луїс, чудово розуміє, як це легко: дозволити Ґейджу залишатися мертвим.
— Не плач, доню, — прошепотів він. — Це все мине.
Вона поплакала ще хвилин п’ятнадцять. Насправді вона заснула ще до того, як спинилися її сльози.
«Залишай його живим, Еллі, якщо ти цього хочеш, — подумав Луїс і поцілував її. — Ймовірно, мозгоправи скажуть, що подібне є нездоровою поведінкою, та я тільки за! Просто я знаю, що настане день — можливо, навіть зовсім скоро, коли ти забудеш взяти фотографію і я побачу, що ти залишила її на ліжку в порожній кімнаті, а сама поїхала кататися на велосипеді по дорозі, чи гуляти полем, що за будинком, чи сидіти у Кетті Макгоїнз над набором „Сет Перфект“[121]. Ґейджа не буде з тобою, в ту мить, коли Ґейдж вилетить з „Топу кращих хітів“, сховане в серці маленької дівчинки стане „чимось, що трапилося у 1984 році“. Відлунням минулого».
Луїс вийшов з кімнати і на мить застиг перед сходами. Він збирався — але не дуже серйозно — іти спати.
Він знав, що йому потрібно. І пішов униз отримати це.
Луїс Альберт Крід методично напивався. Унизу, в льосі, стояли п’ять упаковок світлого пива «Шлітц». Луїс пив пиво, Джад пив пиво, Стів Мастертон також пив його, Міссі Дендрідж часом могла випити одну-дві банки, поки гляділа дітей (дитину, виправив себе Крід, спускаючись у льох). Навіть Чарлтон, у тих рідкісних випадках, коли навідувалася до них, надавала перевагу пиву, звісно, якщо воно було світлим, а не вину. Тому одного дня минулої зими Рейчел купила десять упаковок пива «Шлітц» на ярмарку. «Ти не їздитимеш до Хуліо в Оррінгтон щоразу, коли хтось приходить без запрошення, — сказала тоді вона. — Як ти любиш цитувати Роберта Паркера: будь-яке пиво з холодильника, коли всі магазини вже зачинені, — гарне пиво. Тож пий і думай, скільки „капусти“ ми зекономили». Минулої зими. Коли все було гаразд. Коли все було гаразд. Навіть смішно, як швидко і просто твій мозок провів цей розподіл.
Луїс взяв упаковку і поставив усі банки в холодильник. Дістав собі одну і хряснув дверцятами. Черч повільно звивався біля буфета, слухав гудіння холодильника і пильно дивився на Луїса. Кіт не підходив до нього. Можливо, Луїс надто часто його копав.
— У мене немає нічого для тебе, — буркнув він коту. — Ти вже з’їв свої консерви. Хочеш іще чогось — іди вбий пташку.
Черч стояв і витріщався. Луїс прикінчив уже з півбанки, і раптом йому спала іще одна думка.
— Ти ж їх навіть не їси? — спитав Луїс. — Просто вбиваєш, та й по всьому.
Черч пошвендяв у вітальню, ймовірно, зрозумівши, що їжі не буде, і через хвилину Луїс пішов за ним.
Чомусь знову згадалося: «Гей-гай, ану давай!»
Луїс сів у крісло і знову зиркнув на Черча. Той улігся на килим перед телевізором і стежив за Луїсом. Можливо, кіт був готовий будь-якої миті підскочити і втекти, тільки-но чоловік розлютиться і захоче чимось у нього жбурнути.
Але Луїс тільки підняв своє пиво.
— За Ґейджа! — сказав він. — За мого сина, який міг би стати актором, олімпійським плавцем чи йобаним президентом США. Що ти на це скажеш, придурку?
Черч глипнув на нього своїми тупими мутними очима.
Луїс одним болючим ковтком допив решту пива, підвівся, підійшов до холодильника і взяв іще.
Тільки після третьої банки він відчув, що вперше за весь день досягнув якоїсь рівноваги, а коли прикінчив усю шестипляшкову упаковку, то зрозумів, що, можливо, навіть засне в найближчі години. Він повернувся від холодильника з восьмою чи дев’ятою банкою (по правді, він давно вже збився з рахунку і тепер хитався туди-сюди). Погляд його впав на Черча, який дрімав — чи тільки прикидався, що дрімає, — на телевізорі. Дивне запитання саме собою виникло в його голові. Воно було таким простим і природним, що, здавалося, весь час було там, у глибині його свідомості.