— Могло й гірше бути. Ти тільки подумай, що сталося б, якби вони не вийшли, — сказав Олек і відразу пошкодував про це, бо дівчина від гніву аж почервоніла.
— Знаю! — вигукнула вона й хотіла щось додати, але розплакалася ще голосніше.
— Ну що ти… Я ж бо… Каміло… — Олек безпорадно розвів руками. Кілька хвилин сиділи мовчки, лише Каміла схлипувала. А тоді Олек повільно, дуже повільно обняв її. Дівчина поклала йому голову на плече.
— Як… я тепер… виглядаю! — простогнала Каміла крізь сльози. Весь час думала, що скаже завтра Чорний Міхал, коли вона прийде завтра до школи.
— Це мине… от побачиш, а для мене ти завжди будеш красунею, — прошепотів Олек і повернув до себе її обличчя. Повільно наблизився й поцілував заплакане око. Відчув на губах солоний смак сліз.
Каміла сахнулася й заперечно похитала головою. «Тільки не тепер!» — здавалося, промовляв її погляд. Рукою витерла друге око. Олек підніс її долоню до вуст. Але не поцілував, а немовби намагався зігріти її. Може, він думав, що, зігріваючи руку, зігріє й серце? Каміла знітилася. Олек, мабуть, це помітив, бо підвівся:
— Зроблю тобі чаю, — сказав він і вийшов до кухні.
«Яка я дурепа! — подумала вона, коли за Олеком зачинилися двері. — Він же мені нічого поганого не зробив. Адже він хороший. Чому саме тоді, коли все може бути так добре, я не можу бути думками з ним? Яка ж я підла!» Машинально торкнулася половинки сердечка на ланцюжку. Олеків подарунок. Каміла важко зітхнула. Встала й підійшла до книжкової полиці. Її увагу привернуло фото в рамці, яке стояло тут, мабуть, ще від канікул, але Каміла помітила його лише зараз. З фотографії до неї всміхалася весела пара, стрункий хлопець і дівчина з білим волоссям. Вони стояли на пляжі, тримаючись за руки. Це вони. Улітку обоє були такі щасливі. «Власне, нічого ж не сталося, що могло б усе зіпсувати», — подумала вона. Коли Олек повернувся до кімнати із чаєм на таці, Каміла підійшла до нього й міцно обняла.
— Я… я так розхвилювався. Якби я був там, ти ж знаєш… Ніхто б тебе не зачепив, — прошепотів Олек і обійняв її вільною рукою.
Сварка
Наступного дня Каміла до гімназії не прийшла. Наче нічого серйозного не трапилося, проте… Подряпини на обличчі й синці точно привернуть увагу роззяв. Мама відразу погодилася, щоб донька до кінця тижня залишилася вдома, тим більше, що найближчим часом у них не передбачалося жодної контрольної. Повернувшись від Олека, Каміла відразу спробувала зателефонувати до Малгосі, але її мобільний мовчав, а батьки сказали, що вона кудись пішла з Мацеком. Дівчина відчула себе страшенно самотньою. Думала про Олекові слова, які весь час лунали у вухах: «Я… я так розхвилювався. Якби я був там, ти ж знаєш… Ніхто б тебе не зачепив». Її знову охопили суперечливі почуття. А Міхал? Якби він був поруч, з нею теж нічого б не сталося? Ця думка не давала їй спокою. «Треба подзвонити до когось, попередити, що мене завтра не буде», — подумала дівчина, беручи до рук слухавку й набираючи номер Кінги. Вона б нізащо нікому не призналася, що їй страшенно кортить, аби дехто довідався про те, що з нею сталося. Коли в неї був грип, вона нікому не телефонувала. Але цього разу… Вона так сподівалася співчуття, що ладна була на все, аби новина дійшла до вух Чорного Міхала. А посередником мав стати не хто інший, як Міхалова пасія — Кінга.
— Тільки ж не кажи нікому в класі, — попросила вона. — Лише пані Чайці поясни, чому мене немає.
Та насправді її слова означали: «Розкажи всім, і найперше Міхалові!» Проте Кінга ніколи не була базікою, тому навряд чи вона розповіла б це будь-кому.
І все-таки Чорний Міхал про все довідався. Щоправда, лише наступного дня, та все ж…
Уранці в роздягалці почув, як Малгося питає в Мацека:
— Підеш нині зі мною до Каміли?
— А що таке? Вона знову захворіла?
— Та наче… Поїхала до Олека і якісь мужики побили її в автобусі.
— Не може бути! — Мацек перестав зашнуровувати кросівки.
— Може, — відказала Малгося, стенувши плечима.
— І коли вона прийде до школи?
— Мабуть, уже після вихідних, коли зникнуть подряпини й синці з обличчя. То як, підеш нині зі мною до неї?
— Звісно! — відказав Мацек.
Обоє вийшли з роздягалки, не помітивши схвильованого Міхала, який сидів на лавці. Камілу побили! Це ж треба! Коли прийшла Кінга, він відразу поділився з нею новиною. Але дівчина не здивувалася, бо ж вона про все знала від самої Каміли.
— І нічого мені не сказала? — здивувався Міхал.
— Вона сама просила, щоб я нікому нічого не розповідала, — знизала плечима Кінга.