— Не відчеплюся! — рішуче відповів той і схопив її за руку. — Заспокойся, ходи, побалакаємо.
— Я не можу… Мушу йти до Кінги… пояснити все…
Войтек спробував жартом розрядити напружену ситуацію, але Каміла лише розсердилася.
— Припини! — роздратовано закричала вона й відсмикнула долоню так швидко, що у Войтекових руках залишилася її маленька кольорова рукавичка. — Який же ти противний і нестерпний!
— Не злися, — спокійно відповів хлопець. — Я лише хотів, щоб ти перестала плакати, — Войтек дмухнув у рукавичку, і та перетворилася на кольорову кульку з п’ятьма ріжками.
Каміла мимоволі посміхнулася. Обоє замовкли. Войтек озвався першим.
— Я не дуже розумію, про що йдеться, але хочу тобі допомогти… — несміливо почав він.
— Навіщо? — зверхньо запитала Каміла. Вона більше не сміялася й знову була неприємна.
— Бо я теж самотній.
— А я не сама! — гордо відказала Каміла. — У мене є Малгося, подруга.
— Подруга? То де ж вона?
Знову запала мовчанка, яку порушило схлипування Каміли. Дівчина плутано розповіла Войтекові про все. Про Олека, Міхала, Кінгу й навіть про те, що трапилося минулого вечора.
— Одне слово, щоб завоювати твоє серце, треба тебе ігнорувати, — жартома зробив висновок Войтек, але відразу пошкодував про це, бо Каміла знову прискорила ходу й кинула йому просто в обличчя:
— Ти мене ніколи не завоюєш!
— Та я пожартував! Почекай! — і Войтек побіг за нею.
— Дурний жарт, — буркнула дівчина, коли той наздогнав її.
— Я просто хотів, щоб ти перестала так хвилюватися. Просто треба піти до Кінги й розповісти, як усе було насправді.
— А якщо вона не повірить?
— А ти спробуй!
Кінга повірила. Дівчата не розмовляли довго, бо Камілі не хотілося говорити. Їй було сумно й погано. У кімнаті Кінги на підлозі лежало їхнє з Міхалом фото. Таке саме, як те, котре Каміла побачила в Міхала. Але в Кінги воно було в розбитій рамці. Під час розмови задзеленчав телефон, дзвонив Міхал. Каміла непомітно вийшла.
Здивувалася, побачивши під будинком Войтека.
— Що ти тут робиш?
— А що мені залишається? — спитав він, знизавши плечима. — Ти ж знаєш, як мене сприймають у класі.
— І тебе це дивує?
— Узагалі-то ні, але я не такий, як усі думають.
— Тоді навіщо ти так поводився з дівчатами?
— Якщо скажу тобі, не повіриш.
— Може, й повірю.
— Мої однокласники в Любліні казали, що у Варшаві всі так роблять. Я хотів стати одним з вас, — зізнався Войтек і потупився.
Каміла давно так не сміялася. Відкинула голову й реготала на всю вулицю.
— Не смійся.
— Ой, не можу, — не вгавала Каміла, думаючи, як Войтек міг припустити, що у Варшаві всі хлопці поводяться так нахабно. Згадала Білого Міхала, котрого комікси цікавили дужче, ніж дівчата. Уявила собі, як він намагається залізти рукою під чиюсь спідницю, й розреготалася знову. — І ти повірив?
— Ти навіть уявити не можеш, як я прагнув, щоб ви мене прийняли.
— Ага, класно в тебе вийшло, що й казати.
— Справді? — Войтек сумно всміхнувся. — Але це було нелегко. Першого разу я гадав, що ніколи не зважуся на таке. А потім майже повірив, що так і треба.
— Може, тобі треба стати актором.
— Це моя мрія. Тому й подумав: «Раз козі смерть», — а тоді навіть зрадів, що в мене так гарно вийшло. От лише зараз не смішно.
— Почни грати іншу роль.
— Спробую.
Якусь хвилину йшли мовчки.
— Вертаймо до школи по рюкзаки? — запропонував Войтек.
— Марна справа, — відповіла Каміла. — Школа однаково зачинена. Глянь, котра година. Заберемо в понеділок.
— Я тебе проведу, — сказав хлопець. — У мене однаково немає тут знайомих, усі залишилися в Любліні.
Каміла стенула плечима. Вони вже йшли в напрямку до її дому, коли Каміла вгледіла по той бік вулиці Мацека й Малгосю. Але не покликала подругу. У вухах лунали Войтекові слова: «Подруга? То де ж вона?» А й справді, де? По той бік дороги. Чужа. Каміла не змогла розповісти їй того, що Войтекові. Це вже вкотре між ними щось не так… Чому?
Нічого собі!
Цього року День святого Миколая був сумнішим, ніж зазвичай. Ще на батьківських зборах вирішили, що подарунки мають коштувати не дорожче, ніж двадцять п’ять злотих. Пані Чайка попросила скласти список тих, хто не може дозволити собі таких витрат.
— Відшкодуємо з фонду класу, не хвилюйтеся…
У списку опинилося сім прізвищ. Малгося здивувалася, бо досі вважала, що вона найменш заможна в класі. Але були й інші, кому не переливалося. Батько Наталії, слюсар-інструментальник, уже другий рік був безробітний. Невесело було й у Зосі, чия мама теж багато місяців сиділа без роботи. У класі було чимало учнів із неповних родин. Щоправда, там не бідували, але матері-одиначки працювали дуже важко. Чорний Міхал мешкав із мамою, якій гордість не дозволяла нічого взяти від його батька, починаючи від прізвища дитини і закінчуючи хоч би невеликими аліментами. Від ранку до вечора працювала на радіо. Мацекова мати, щоправда, вийшла заміж удруге, але це не означало, що вони були заможні, бо вітчим заробляв мало, а справжній Мацеків тато аліментів на сина не сплачував.