Двері у трьох товарних вагонах поїзда були навстіж розчахнуті, біля кожного стояла машина, такі в народі називалися «будками». Решта вагонів забиті поперечними дошками. На земляній платформі метушилися чоловіки у військовій і міліцейській формі. Були серед них і молоді призовники, майже діти.
Спершу Клавці здалося, що тут панує суцільний хаос, але, трохи оговтавшись, вона почала розрізняти системність у діях військових та міліціонерів.
Від машин до вагонів вилаштувався живий ланцюг: у «будці» стояв міліціонер, він брав інваліда попід руки, якщо вони були у нього, або оберемком, якщо це був «самовар», і передавав його іншому, що стояв біля бортика машини, той передавав його наступному — і так каліка рухався по живому ланцюгу аж до останнього міліціонера чи солдата, який і висаджував його у вагон.
Дядь-Гаврило кинувся до найближчого міліціонера й зарепетував:
— Я фронтовик, я тобі запріщаю! Не трож героєв! Вони за тібя воювали!
Той обернувся до нього і втомлено сказав:
— Не суєтісь, дєд, бачу: в тебе теж культяшка — хочеш з ними?
— Я не безпризорний, я тут з дочкой! — готовий до такого запитання дядь-Гаврило показав на Клавку.
Міліціонер ковзнув по ній байдужим поглядом і відвернувся — йому подавали нового інваліда.
— Дєд, іді, нє мєшай! — миролюбно сказав він, задúхавшись від фізичної праці.— Ей, сержант, подмені меня. Что-то я устал!
До нього підбіг молодий міліціонер і став у ланцюг.
Каліки матюкалися, кусалися, лаялися, кричали, вищали, стогнали, плакали, однак міліціонери й військові не реагували — вони похмуро і мовчки робили свою роботу.
Клавка остовпіла. Вона не могла повірити своїм очам. Якщо десь й існувало пекло, то воно було зараз тут — у Києві, на запасних залізничних коліях вокзалу, серед глупої вересневої ночі 1947-го.
Дядь-Гаврило кидався то до одного солдата, то до іншого, безладно смикаючи їх за рукави:
— Слиш, браток, нє нада! Они же не виноваты! Это же война — сука!
На нього ніхто не звертав уваги.
Лише раз молоденький хлопчина відповів йому, здається, співчутливо:
— Дєд, у нас приказ!
Коли дядь-Гаврило заморився бігати, він завив:
— Вони не винуваті-і-і!
Клавка стояла на земляній платформі і не могла навіть поворухнутись, їй здавалося, що це продовження її хворобливих снів, що зараз цей кошмар закінчиться, вона прокинеться і за мить забуде цей жах.
Але сон не закінчувався.
Перед нею в напівтемряві виринали пошрамовані обличчя, безтямні очі, чорні очниці сліпих, кукси, скривлені обличчя, людські обрубки. Стояв сморід — до традиційного для «самоварів» запаху старої сечі й плісняви додався різкий дух свіжого лайна. Самовари вили, лаялися, обурювалися, кусалися, плювалися, але серед цього божевільного шуму Клавчине вухо ловило один звук, від якого її і без того зболене тіло здригалося. Це був брязкіт воєнних нагород на грудях у інвалідів.
Біля Клавки вилаштувалися в рядок жінки, що прийшли на голоси з навколишніх осель. Спершу міліціонери ходили і розганяли їх, ті на кілька хвилин відступали у темні чагарі, а потім знову наближалися до земляної платформи.
Клавка побачила, що дядь-Гаврило виснажився — він сидів на землі і, тримаючись за голову, ревів: «А-а-а-а!»
Несподівано у живий ланцюг мало не врізався військовий легковий автомобіль. Звідти вискочив полковник у військовій формі, який просто пашів люттю:
— Сколько можно возиться, блядь, грузи их!
Хлопці-призовники і старші міліціонери вже змокріли й засáпалися, вони на мить зупинилися і глянули на полковника порожніми очима.
— Я вам покажу, как это делается! — сказав він одному з них, тому, що стояв біля самого вагону, тримаючи в руках «самовара».
— Дай-ка сюда! — наказав він, і той віддав йому безногого і безрукого інваліда.
Полковник трохи пригнувся від ваги, але потім розмахнувся і просто жбурнув його у вагон, як мішок з піском. Звідти донісся розпачливий зойк.
Живий ланцюг на мить завмер.
Жінки за Клавчиною спиною також зойкнули.
— Давай еще! Чего глаза выпучил! — бризкав адреналіном полковник. — Я научу вас приказы выполнять! Чмо милицейское!
Йому подали другого інваліда — він жбурнув його прямо на першого, неначе навмисне поціливши.
Він добряче розпалився і схопив третього…
Клавка хотіла заплющитись і відвернутися від цього видовища, але очі не слухалися: вони з жахом дивились на те, як «самовар», що мав руки, намагався відповзти від дверей вагона, але полковник поцілив у нього наступним людським обрубком.