Клавка

І тут сталася просто катастрофа. Почалося справжнє пекло, на тлі якого те, що було раніше, пеклом уже не здавалося.

Потомлені солдатики й міліціонери неначе сказились, їх немов заразила жорстокість полковника: вони стали жбурляти інвалідів у вагони, ранячи їх їхніми ж невідстебнутими возиками, на яких вони пересувалися, їхніми «утюжками», які заміняли їм руки. Хтось із молодих призовників істерично розреготався, його сусід по ланцюгу дико заіржав, істерика охопила всіх чоловіків, вони вже не передавали, а перекидали з рук у руки інвалідів, і якщо хтось із бідолах зривався і падав на землю, голосно гиготіли. Тепер вони навмисне намагалися закинути у вагон нещасних так, щоб тим було якомога болячіше.

За Клавкою в задньому ряду під кущами завили і заголосили баби. Однак їх уже не було чути у загальній мішанині.

— Родненькие, не губите! — чулося з «будок».

Клавка відчула, що той ковтюх у грудях — збитий з її безсонних ночей, нервів, переживань, болю, — збільшився в розмірах так, що вже ледь поміщався в ній. Їй хотілося заплакати, але, здавалося, вона розучилася це робити.

— Брательник, Гаврюша, спасай! — почувся знайомий Клавці голос. Це був Сьома-танкіст, з яким дядь-Гаврило разом співав на Євбазі.

Дядь-Гаврило кинувся на молодого призовника:

— Ты шо, блядь, охуел! — і вчепився йому в гімнастьорку. — Да это же Герой Советского Союза! Да ты, сцыкун, должен стоять по стойке смирно перед ним!

Пацан навіть не обернувся, скинув дядь-Гаврила з себе, як мішок з картоплею, той упав на колію і відключився. Клавка побачила, як з його надбрів’я цебенить кров. Вона кинулася до нього: слава богу, живий! Його протез відстібнувся, і вона почала намацувати його тремтячими руками між шпалами. Спробувала пристібнути його до кукси, але руки не слухались, вона не могла стримати тремтіння.

Клавка сповзла на землю, переривчасто дихаючи, не в змозі вдихнути повітря на повні груди. Їй здалося, що вона більше ніколи не зможе підвестися з цього місця. І вона не відчула страху, ні. Це була повна приреченість.

І раптом цей пекельний гамір, божевільний вереск, несамовитий стогін, смертельні прокляття, лайку, матюки розрізав сильний чистий жіночий голос:

Этот случай совсем был недавно…
В сорок третьому, злою зимой.
Капитан после жаркого боя
Пише письма жони молодой:

Пісню підхопив десяток інших жіночих голосів:

Дорогая жена, я — калика.
Нету правой руки, нету ног.
Но отчизне служив я немало
И покой для тебя я сберег!

Клавка обернулася: це співали жінки з навколишніх хат, які зібралися трохи поодаль земляної платформи і спостерігали за божевіллям, яке діялося біля товарняка.

От жоны я письмо получаю.
З нею прожив всього десять лет,
А в письми вона так отвичае,
Шо «не нужен, калека, ты мне»!

Здається, у вагонах затих плач, стогін, матюкання і крики. Всі прислухалися до жіночого хору.

Мне всего лишь тридцатый годочок,
Я не против гулять-танцевать,
А ко мне ты вернешся каликой,
Тилько будеш на койци лежать!

З одного з вагонів почувся звучний чоловічий голос, дуже схожий на Сьому-танкіста:

А внизу ковылюшки другие —
Бачу почерк совсем вже не той.
Это почерк любимой дочурки
И зовйоть она папу домой.

До жіночих голосів і чоловічого приєднався хор із вагонів:

Папа, папа, не слухай ты маму!
Прийизжай поскорее домой!
Наший встречи я так буду рада,
Буду знать, шо ты, папа, живой!

Вже більше не було зойків, криків, матюкань, плачу. Звучав злагоджений хор не жалюгідних обрубків, а мужчин, які, позбувшись права на нормальне життя, приймають іще один виклик долі — бути ізольованими від суспільства, якому вони, виконавши свій «долг перед Родиной», стали непотрібними. Звучав потужний хор жінок, які висловили протест цьому суспільству:

Я в колясци катать тебе буду
И цвиты для тебе собирать.
Твоий встречи я так буду рада
И по прежнему всьо вспоминать!

Здавалося, весь нічний Київ чув цю пісню, яка розшматовувала тишу і звивалась у клубок київськими схилами, ярами, вулицями і площами, поміж руїн і відбудованих будинків, котилася аж до Дніпра, здіймаючи на ньому хвилі, розхитуючи мости й човни. І вся змучена земля заридала під Києвом.