— Це до Бронштейнів! — сердито буркнув той, не обертаючись.
— Сделайте протекцию, пожалуста! — пожартувала Клавка.
Той гупнув ногою в двері Бронштейнів:
— Розочка, дай Клавке водочки!
— Не мені, Ароне Мойсейовичу, а дядь-Гаврилу! — гукнула та, посміхаючись.
Роза Миронівна Бронштейн працювала в воєнторзі, і у неї завжди в загашнику був різний товар «з-під поли».
Клавка заплющила очі і закрила руками вуха. Роза Миронівна так просто, як Бронштейн із таблеткою, не розлучиться зі своєю стопочкою горілки. Дивна вона. Їй давно б уже треба було зрозуміти: кричи — не кричи, а стопочку горілки все одно доведеться налити дядь-Гаврилові, тож навіщо ця двадцятихвилинна промова про «за шо мінє такоє наказаніє», про «визову міліцію» і про «ні стида, ні совісті»?
Нарешті стопочка з горілкою стоїть на кухонному столі, дядь-Гаврило кидає туди анальгін, попередньо розкришивши, розколочує все це держачком від алюмінієвої чайної ложечки, а потім залпом ковтає.
— Де моя гармошка?
— Дядь-Гаврило, не треба, я прошу, — примирливо сказала Клавка, знаючи, проте, що сперечатися безнадійно.
— Клавко, де ти діла мою гармонь?
— Дядь-Гаврило, дорогенький…
— Клавко, я не знаю шо тобі сдєлаю!.. — завив він.
— Дядь-Гаврило, ви ж цілий день «гармонилися» з «самоварами»!
— У них погана гармошка, п’ять клавіш западає.
— Ну, дядь-Гаврило! — умовляла Клавка.
— Клавочка, дайте єму гармонь, он же не отстанєт! — це вже Арон Мойсейович з коридору.
Клавка залізла на драбинку і дістала з антресолі гармонь.
Дядь-Гаврило затягнув:
Емма Германівна сиділа сумирно на табуреточці й перебирала пальцями китички на старій шалі, накинутій на плечі.
Клавка терпляче думала: на скільки куплетів вистачить сьогодні дядь-Гаврила?
Дядь-Гаврило поклав підборіддя на гармонь і заридав.
Все. Виставу закінчено. Можна розходитися.
Дядь-Гаврило взяв під руку Емму Германівну: хоча вона знала всі закуточки комунальної квартири, проте щоразу напорювалася на стінку чи ручку дверей і заробляла собі синці й садна.
Потім став на порозі своєї комірчини і, дивлячись відданим поглядом на Клавку, промовив свою коронну фразу:
— Ти… ти ж мені як дочка… — і втер сльозу.
Він хотів був іще щось сказати, однак суміш анальгіну з горілкою убивчо діяла, тож він безсило махнув рукою, завалився у свою комірчину і впав на ліжко.
Клавка була вільна. Вона зайшла до себе в кімнату, обвела її поглядом і вирішила: «Завтра куплю какаду!»
Розділ 3
Ще минулого робочого тижня Клавка запланувала собі вийти на роботу в неділю. Офіційно розпочато підготовку Пленуму Спілки радянських письменників України з порядком денним «Виконання постанови ЦК ВКП(б) Про журнали „Звезда“ і „Ленинград“». Клавка боялася, що не встигне зробити всього, що їй доручив Олександр Євдокимович. Планувалося, що подія відбудеться десь через два тижні — у середині вересня.
Взагалі в Спілці напруга трималася ще з минулого, 1946 року, серпень і вересень якого без будь-яких вагань можна було назвати «чорними». Спершу в Москві 14-го з’явилася постанова про «Звезду» і «Ленінград», потім, як грім на голову, у Києві 24 серпня — Постанова ЦК КП(б)У «Про спотворення та помилки у висвітленні історії української літератури в „Нарисі історії української літератури“». Треба було негайно реагувати, тож 27–28 серпня Президія Спілки терміново скликала загальні збори письменників Києва з питань ідеологічної роботи. Що там творилося, Клавка навіть не хоче згадувати. Склалося враження, що всі просто зірвалися з цепу. Найбільше дісталося Рильському. Він тоді був Головою Президії Спілки. І тільки-но всі почали оговтуватися після тих зборів, аж тут — 4 жовтня — ще дві постанови ЦК КП(б)У «Про журнал „Вітчизна“» і «Про журнал сатири і гумору „Перець“».
Клавка пам’ятає, як на початку листопада до спілчанської приймальні завітав гість у довгому чорному пальті й капелюсі.
Не привітавшись із Клавкою, він показав на кабінет Рильського і запитав:
— У себе?
— Добрий день, — чемно відповіла вона, підводячись з-за столу. — Максим Тадейович на своєму робочому місці, — і додала для солідності: — Як завжди…