— Добрий день, — різко привітався до неї гість і без стуку ввійшов у кабінет голови Спілки. Звідти деякий час долинала розмова, однак слів було не розібрати. А за двадцять хвилин розчинилися навстіж двері і чоловік з порога визвірився на Клавку:
— Ану покажіть мені всі останні протоколи засідання Президії!
Ага. Клавка все зрозуміла. Це була перевірка з ЦК.
Вона запитально поглянула на Максима Тадейовича. Він розчервонівся, але зберігав спокій.
— Клавдіє Дмитрівно, покажіть шановному товаришеві Духмяному все, що він просить!
Звичайно, після розгрому на серпневих зборах його нічим не можна було вивести з рівноваги, але, видно, його зачепило за живе те, що у Спілку прислали брутальну нишпорку. Натомість Клавка розхвилювалася. Тремтячими руками вона витягла з шафи папку з протоколами. Духмяний став шарпати сторінки:
— Давайте перевіримо, що тут у вас робиться! Як ви виконуєте рішення партії? Мені потрібен протокол засідання Президії, де ви відреагували на постанову партії про журнал «Вітчизна».
Клавка запопадливо перегорнула сторінки.
— Ось протокол номер 10 від 4 жовтня 1946 року! Засідання було точнісінько в день виходу постанови… — запевнила вона гостя. — Але ж ми передавали копію протоколу в ЦК… — делікатно зауважила вона.
— Товаришко, як вас там…
— Блажкевич.
— Ну, так, товаришко… ви передали нам витяг з протоколу, а не сам протокол. Це просто відписка… Сміховинна… А ми… а партія хоче знати, як обговорювали її постанову наші славні письменники, можна сказати, вершки української радянської літератури, на своєму закритому, повторюю, закритому засіданні. Тепер вам зрозуміло? Га?
Клавка кивнула. Якраз це вона розуміла. Вона не могла тільки втямити, причому тут вона — секретарка Спілки. Клавка зиркнула на Максима Тадейовича. Той стояв, заклавши руки за спину, і розглядав стелю.
Товариш Духмяний неначе й не помічав його, а весь свій пафос спрямовував на секретарку.
Згодом вона дістала від Прохорової таке пояснення:
— Клавочко, це так прийнято у вищих колах. Ну… як вам пояснити… коли боксер гамселить грушу, він уявляє собі, що лупить свого супротивника… Ви, Клавочко, якраз і були такою грушею… Ні більше, ні менше. Не може ж собі завідувач відділу пропаганди ЦК вичитувати Рильського, він посилає Духмяного, якогось зам зам зама маленького начальника… а той теж у свою чергу не може підняти голос на Максима Тадейовича, — Прохорова спрямувала свій вказівний палець догори, мовляв, «на самого Рильського»! — А як же йому, «малєнькому чєловєчьку», передати цьому самому Рильському гнів партії? Тільки накричати на сявку, тобто на вас, але в присутності слона…
Видно було, що Духмяному й самому не дуже подобалася своя роль. Він волів би визвірятися лише на секретарку, без присутності Максима Тадейовича, однак це було поза правилами гри.
— Ну, що тут у нас? Га? — нервово гортав він протоколи. — «Слухали: Про рішення ЦК КП(б)У щодо журналу „Вітчизна“». Та невже? Хто ж доповідає? «Товариш Золотоверхий».[11] — У його голосі звучала іронія. — Хто ж це такий? Відповідальний секретар правління? А чому ж не товариш Рильський? Не знаєте? Га? А пасувало б! Все-таки Голова Правління як-не-як! Совість Спілки. Чи, може, він не згоден з рішенням партії? Чи не хотів бруднити своїх білих рукавичок? Га? Тому й знайшов цапа відбувайла?
Клавка замислилася: Іван Демидович Золотоверхий був не лише відповідальним секретарем Спілки, він ще й очолював партійну письменницьку організацію, а це була номенклатурна посада при Відділі літератури та мистецтва Управління пропаганди та агітації ЦК КП(б)У. Такий зневажливий тон також невипадковий. Мабуть, на його місце планують когось іншого.
Духмяний, не дочекавшись Клавчиної відповіді (та, мабуть, вона й не передбачалася на риторичне запитання) і реакції Максима Тадейовича, продовжив:
— І що ж товариш Золотоверхий нам повідав? Га? «Про те, що ЦК КП(б)У викрив ідейно-політичні перекручення і помилки, що мали місце в журналі „Вітчизна“, і запропонував Президії приєднатись до рішення ЦК КП(б)У та намітити шляхи перебудови в подальшій роботі журналу». Щось не дуже він багатослівний. Ви не думаєте? Га?
Духмяний зиркнув невидющим поглядом на Клавку. Та у відповідь здвигнула плечима.
— І це все? Га? А де ж дискусія? Де дружня критика? Де імена? Га? Чи журнал «Вітчизна» — це якась абстрактна істота, яка робила різні порушення, а письменники, які там працювали, — ні при чому? Га?
11
Іван Демидович Золотоверхий (1905–1978) — український культуролог, книгознавець, бібліограф, історик. До кінця 1946 р. працював у Спілці радянських письменників України (СРПУ) відповідальним секретарем і очолював партійну організацію письменників.