О, це вже було серйозно. Клавка навіть перестала реагувати на «га?».
— Те, що ви вирішили написати нову книгу — «Короткий курс історії української літератури», — це похвально. «На перше листопада буде складено проспект ХІХ — ХХ віків». Я зараз розплачуся від зворушення! «Не приділяти багато уваги київській літературі, зазначивши тільки, що київська література є родоначальницею української літератури». Ти диви, як загнули!
Максим Тадейович нервово зайорзав на місці: зараз гість з ЦК почне йому згадувати його виступ у Москві, де він обґрунтовував пряму спадкоємність книжної традиції Київської Русі та української літератури. Але, судячи з усього, Духмяний не хотів відволікатися на манівці. Він мав зовсім інше завдання і мусив його виконати.
— Так, то що ж ухвалили? — продовжував він. — «Подякувати товаришу Білецькому за пророблену роботу зі створення „Короткого курсу історії української літератури“ і вважати, що метод, запропонований товаришем Білецьким, складати „Історію української літератури“ не як хронологічний довідник з перерахуванням імен і окремих фактів, а показуючи процес розвитку української літератури, є правильним».
Клавка так і стояла перед цековським начальником, виструнчившись, як солдат перед офіцером, а Максим Тадейович переминався з ноги на ногу.
У цю мить на її столі задзвонив телефон і Клавка схопила трубку. На другому кінці дроту почувся схвильований голос Катерини Миколаївни:[13]
— Клавусю, Максима Тадейовича покличте!
— Вибачте, він зайнятий… — холодно відповіла секретарка — так, щоб Духмяний ні про що не здогадався.
У трубці почулося гудіння електрички, і крізь той шум проривалося тривожне:
— Це я, Клавусю, Катерина Миколаївна. Ви не впізнали мене? У Максима Тадейовича все добре? Щось мені сон поганий приснився…
— Так, я вас упізнала, він зателефонує вам пізніше, — чужим голосом відповіла та.
Рильський здогадався, хто дзвонить, і розхвилювався.
— Не кладіть трубку, Клавдіє Дмитрівно, — кинувся він до апарата. Але запізно, Клавка вже натисла на металеві пимпочки…
— Ну що ви, Клавцю, — з докором сказав він. — Це була Катерина Миколаївна? Зараз буде переживати…
Клавка безпорадно кліпала очима, дивлячись то на Рильського, то на Духмяного, не знаючи, що їй робити.
Духмяний вирячив очі. Такого нахабства він не сподівався: його перебили якимись побутовими, можна сказати, міщанськими розмовами! Йому аж забракло повітря.
— Геть звідси! — заверещав він.
Клавка розгубилася: це він до неї чи до Максима Тадейовича? Духмяний обертався то в один, то в другий бік, а потім бризнув на неї слиною:
— Я сказав геть звідси!
Клавка спершу завмерла, а потім прожогом кинулася з приймальні, але на бігу цілком інстинктивно пробурчала:
— А от плюватися — не обов’язково…
Цю фразу потім довго їй згадуватимуть і Максим Тадейович у компанії з Андрієм Самійловичем, і Єлизавета Петрівна, якій вона признається в цьому «гріху». Якщо чесно, Клавка думала, що промовила це подумки, але, як виявилося, фразу добре почули і Духмяний, і Рильський.
Різко відчинивши двері, Клавка мало не вбила ними Овсяннікова, який, очевидно, старанно підслуховував розмову для свого відомства. Той аж присів, схопившись за лоба.
Клавка не витримала і люто бовкнула до нього:
— Так тобі й треба, козел! — і побігла коридором.
Єдине місце, де вона могла виплакатися, — це у Малишка. Андрій Самійлович за Рильського не мав власного кабінету, він сидів у кімнатці, яку було виділено для чергування членів Президії. Сьогодні був «Малишків» день. Коли вона забігла до нього, він був уже напоготові розрадити її — чорнявий, смуглявий, з розкосими очима, з невеличкими делікатними долонями, з маленькими, як варенички, вушками. Чесно кажучи, Клавці дуже часто доводилося його заставати у ролі «скаженого самурая» — тобто коли він гнівався (а ввести його в такий стан було дуже легко), але сьогодні Андрій Самійлович був явно у ролі «Дусі», як називала його мама. Останнім часом його стосунки з Рильським складалися, м’яко кажучи, по-всякому. Вони пережили різне: до війни дружили сім’ями, але коли Малишко після війни став жити з Майєчкою Федоровою, покинувши дружину Дашу Лівшиць з донькою, то ходили чутки, що Максим Тадейович сказав йому: «Андрію, я тебе шаную і люблю, двері мого дому для тебе відчинені завжди. Але, вибачай, я до тебе не прийду: не зможу приходити в дім, де немає Даші та Валюшки…» Проте у критичній ситуації — а зараз був саме такий момент — забувалися всі образи і принципи.