…А вже через десять днів після візиту цековського гостя, 14 листопада, Клавці довелося вести протокол засідання Президії СРПУ, де було зачитано заяву Максима Тадейовича про звільнення від обов’язків Голови. Формальні підстави до звільнення були такі: по-перше, стан здоров’я Рильського, а по-друге, неможливість поєднувати дві роботи — цієї та директора Інституту АН УРСР…
Через два тижні звільнили й Клавку, але, на щастя, лише на пару місяців. Золотоверхий теж пішов зі Спілки і зараз більше проводив часу по госпіталях, ніж на роботі…
Так закінчився 1946 рік.
…І от тепер, через понад рік після виходу постанови про журнали «Ленінград» і «Звезда», українська Спілка готується «дати достойну відсіч» негативним проявам у письменницькому середовищі. Пленум Спілки письменників України щодо сумнозвісних ленінградських журналів призначено на середину вересня.
Вже багато чого зроблено. Лист у ЦК і Раду міністрів — з проханням надати додаткове асигнування на проведення Пленуму — підписано і надіслано. Список членів та кандидатів у члени Спілки радянських письменників України, що є учасниками Пленуму, складений за організаціями — Київською, Харківською, Дніпропетровською, Донецькою, Одеською, Львівською, Закарпатською, Чернівецькою, — вже лежить на столі Голови. Доповідь Олександра Євдокимовича «Українська радянська література після історичних постанов ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У про літературу» в першому варіанті вже написано, Клавці треба її лише віддрукувати… Над проектом резолюції працюють Смолич, Стебун,[15] Малишко, Ле — обіцяли невдовзі дати Олександру Євдокимовичу на вичитку. Так, лишилося нагадати Натанові Рибаку, Леонідові Серпіліну[16] і Павлові Усенку про те, що їм доручено скласти привітального листа товаришу Сталіну, хоча Клавка була впевнена, що Леонід Семенович як нинішній відповідальний секретар якщо й не написав його, то принаймні зробив проект. От, іще треба підготувати привітального листа товаришеві Кагановичу і товаришеві Хрущову. Це кому доручено? Ага, Василеві Павловичу Козаченку, Якову Зіновійовичу Городському і… Максимові Тадейовичу! Ну й «зрадіє» Рильський! Власне, Яків Зіновійович — досвідчений спілчанський кадр, не раз виручав з такими завданнями, він усе візьме на себе. А Козаченко підредагує його українську мову.
Начебто все.
Можна взятися за рукопис доповіді Олександра Євдокимовича. Вона й вийшла на роботу в неділю, щоб принаймні почати її… В неділю у Спілці тихо, ніхто її не смикатиме, телефон мовчить. На Пленумі Корнійчук, як завжди, говоритиме «без папірця», але текст доповіді мав бути готовий.
Клавка автоматично друкувала текст, думаючи про своє.
Їй лестило, що Голова правління довірив свою доповідь саме їй, хоч по суті це мала б робити машиністка.
Але зараз прийшла нова дівчинка — Нюра, вона ще себе не проявила, тому доручено було друкувати текст Голови саме їй, Клавці. Колишня машиністка — Галина Іванівна — була вже жіночкою не те щоб у віці, але, як би це сказати делікатніше, з характером. Вона працювала хоч і добре, проте повільно, сердилася, коли треба було щось передруковувати двічі, а то й тричі, й відповідала: «Мені за це гроші не платять». Клавка дивувалась: як таке можна казати начальству?
Клавка зиркнула на годинник:
«Ой-ой-ой! Вже третя! От час пролетів! А ще ж треба занести сьогодні примус Єлизаветі Петрівні.
Ну нічого, завтра дороблю. Ще кілька абзаців — і додому».
«…Критика почалася. Ви знаєте, останні статті, що з’явилися в пресі, виступи, розмови в Спілці. До мене доходять розмови відносно характеру самого нашого Пленуму. Є люди, які, коли їх критикують, починають кричати не про те, що в них болить, а починають зразу кричати: „Ой! Що робиться! Література гине!“ Таким крикунам ми хочемо відповісти, що ми розгортаємо більшовицьку критику, щоб піднести нашу літературу, щоб розчистити дорогу для того, щоб наша література йшла швидко вперед разом зі своїм великим радянським народом».
Клавка посміхнулася. Вона впізнала неназваного процитованого персонажа. Це був Павло Минович Сіробаба, милий-милий Сіробаба, чоловік найкращої подруги Єлизавети Петрівни Нелі Гершко, улюблениці РОЛІТу, іскрометної жартівниці й заводійки ролітівських авантюр. Цікаво, чи застане вона її сьогодні у Прохорової?
«Нас вчить партія, нас вчить великий Сталін, що без критики неможливо рухатися вперед. І ми, більшовики, партійні і непартійні, ми не будемо зважати на цих крикунів, а будемо робити своє основне і святе діло. Бо від того, що покритикуємо трьох-чотирьох, від цього ніякої плями не буде на нашій літературі. Література наша міцна, дужа, вона живе і буде жити, розцвітати разом з нашим великим народом, з нашою великою батьківщиною».
16
Леонід Семенович Серпілін (1912–1973) — прозаїк, поет. Писав російською мовою. В 1940-х був у керівництві Спілки.