— Сучасну? Це як? — Клавка помітила, як ліва рука Глухенького почала трястись і він автоматично сховав її під стіл.
— Методом соціалістичного реалізму! — відбарабанив Баратинський.
— Цікаво, юначе, а що ви розумієте під методом соціалістичного реалізму? — Іван Порфирович хвилювався, і це стурбувало Олечку, вона поклала руку йому на коліно.
— Що я розумію? Іване Прокоповичу…
— Порфировичу… — підказали йому Клавка з Єлизаветою Петрівною.
— Іване Порфировичу, розуміє Комуністична партія. Розуміють товариші Сталін, Молотов і Жданов! А я лише вчуся у них і намагаюсь іти по дорозі, яку вони проклали!
І він знову посміхнувся на всі тридцять два зуби, обвівши зухвалим поглядом (бачите, який я молодець!) присутніх. Клавці той погляд не сподобався, і вона опустила очі.
У кімнаті запанувала пауза.
Баратинський з награним здивуванням обвів присутніх поглядом:
— Я сподіваюся, всі в цій кімнаті опрацювали матеріали минулорічного Пленуму ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленінград»?
«Всі в цій кімнаті!» — ця фраза зачепила всіх за живе.
Ще не встиг оселитися, а вже починає повчання.
«Хай би він не продовжував! Нехай би він промовчав!» — у душі зверталася невідомо до кого Клавка. Їй так хотілося, щоб він справив на всіх, в тому числі на неї, позитивне враження.
— «Сила радянської літератури, найпередовішої літератури в світі, полягає в тому, що вона є літературою, в якої немає і не може бути інших інтересів, крім інтересів народу, інтересів держави», — процитував він напам’ять текст постанови, а оскільки напружена тиша не порушувалася, продовжив: — «Завдання радянської літератури полягає в тому, щоб допомогти державі правильно виховати молодь, відповісти на її запити, виховати нове покоління бадьорим, віруючим у свою справу…».
Всі звернули увагу на слово «віруючим» і посміхнулись, але, про всяк випадок, кожен — у свою тарілку.
— «…виховати нове покоління, яке віритиме в свою справу…» — сказала Єлизавета Петрівна.
— Що? — не зрозумів Баратинський.
— Ви неправильно переклали текст партійного документа, Борисе Андрійовичу! — делікатно, проте не без іронії, зауважила Єлизавета Петрівна. — Слово «віруючий» має в українській мові інше значення, яке не дуже пасує до постанови Центрального комітету. Будьте обережні надалі, — в її голосі зазвучала псевдосестринська нотка. — Адже наступного разу вам може трапитися не така доброзичлива компанія, як ми…
Баратинський вирячив очі, Іван Порфирович почав сміятися, проте сильно закашлявся і, щоб не шкодити апетиту присутніх, виліз із-за столу. Підійшов до вікна, за яким стояв крислатий клен, і відкашлявся там.
— О! — зрадів він. — На клені почервоніло кілька листочків… Як швидко літо минуло… Скоро у вас, Єлизавето Петрівно, буде пожежа за вікном, а ви примусу боїтеся! — пожартував він.
Всі, крім старшого лейтенанта, розсміялися, а той перетравлював сказане Єлизаветою Петрівною.
Тим часом Іван Порфирович, дивлячись замріяно через вікно, продовжив:
— Оце вічні цінності, які варті літературного пера! Природа, любов, сім’я… І нічого обивательського, як тепер прийнято вважати, я в цьому не бачу…
— Ой, Іване Порфировичу, не наговорюйте на себе, — сказала Єлизавета Петрівна, спрямувавши речення не стільки сусідові, скільки новому гостю. — Ваша полум’яна поезія надихає нове покоління будівників соціалізму! — додала вона.
Єлизавета Петрівна була з Іваном Порфировичем на «ти», проте в певних ситуаціях, особливо при чужих, вони могли звертатися одне до одного і більш офіційно.
У кімнату зайшла Мотя із загорненою в рушник каструлею, яка пахла щойно звареною картоплею в мундирах. Баратинський зиркнув на дівчину, як на порожнє місце.
Олечка заметушилася, щоб звільнити місце для каструлі.
— Дощечку, дощечку подай! — наказала вона племінниці. — Щоб не було сліду на столі від гарячого!
Вона взяла в руки ароматний баняк, поставила його посередині столу і подала гостеві першу картоплину.
— Пригощайтеся, Борисе Андрійовичу, це — просто з села. В цьому році картопля вродила! Одна в одну! Як булка!
Той оживився:
— «Як булка», це — як?
— Це значить розсипчаста…
Баратинський почав здирати з гарячої картоплини шкірку, обпік пальця і став на нього дмухати. І щось у цьому було зворушливе, неначе й не було на ньому військової форми з погонами старшого лейтенанта і медалями. Неначе це був несерйозний хлопчисько. Він не просто їв картоплю, він ласував нею.
Клавка мимоволі замилувалася ним.