Тим часом дискусія Єлизавети Петрівни й Івана Порфировича перекинулася на мовні питання.
— Лізо, от ти весь час захищаєш Малишка, от скажи мені: як український поет, що поважає себе, міг написати «за Ірпенем скриплять состави», який це несмак, яке засмічення мови! В жодному правописі, в жодному словнику немає такого слова!
— Іване Порфировичу! — сплеснула руками Єлизавета Петрівна. — Який же ти пурист, їй-бо! Зрозумій, Малишко ставиться до мови не як до набору слів у правописі чи словнику, а як до живої матерії, як до живого організму! Слово, що перебуває в обігу усної мови, має таке саме право на життя, як і те, що записане в словнику. Знаєте, як кпинили над Грінченком деякі представники української інтелігенції…
Прохорова обернулась, зиркнула на спину Баратинського і відразу виправилася:
— …української буржуазної інтелігенції, мовляв, він друкує маловживані слова, мовляв, хіба можна ними користуватись?.. Але словник на те й словник, щоб фіксувати все… Все, що є в усній мові. Зараз трохи оклигаємо після війни, і наші вчені…
Вона знову зиркнула на гостя. А той начебто нічого не чув — був захоплений своєю картоплиною.
— …наші вчені, наші славні представники ідеологічного фронту… візьмуться за новий тлумачний словник, і, можливо, слово «состав» уже там буде, бо його вживає народ, так говорять у селі. А село, ви знаєте, джерело нашої мови… Щодо Малишка, то він — великий експериментатор. Письменники такими і мусять бути. Хто, як не вони, має право експериментувати з мовою? І навіть якщо якась словесна новинка не приживеться в літературній мові, вона все одно матиме цінність як письменницький експеримент… От яким би ти словом замінив «состави»?
Іван Порфирович замислився. А за столом несподівано розреготався Борис Андрійович.
— Гарне запитання! — сказав він, не обертаючись.
Отже, насправді він слухав.
Клавка спостерігала, як він їсть. Він був гранично акуратний: по маленькому шматочку насолоджувався картоплею і, незважаючи на те, що в каструлі було ще багатенько картоплин, відмовлявся від припрошувань Олечки взяти ще, тихенько пояснюючи: «Всім має вистачити!»
Тим часом Глухенький шукав відповідь на запитання Єлизавети Петрівни.
— Ну, залізничний состав — це ж, по суті, поїзд… або… потяг…
— От бачиш, Іване Порфировичу, ти сказав «поїзд» і «потяг». А що це за слова? Одне прийшло з російської мови, інше — з польської. І хіба це когось сьогодні обходить? Мені чомусь здається, що слово «состави» хоч і вживатиметься в українській мові, проте нечасто. Але при тому мені воно подобається. Воно належить до розряду «нахабних» слів, які вириваються з логіки мови — і фонетичної, і граматичної. Але вслухайтеся, це ж просто музика:
Вона поплескала Глухенького по плечу:
— Ти чуєш рипіння тих важких чавунних вузлів-з’єднань між вагонами? І трави, що стогнуть, зітхають від потяга, який промчав десь по насипу або по мосту над ними…
Іван Порфирович замислився.
— Дивись, — продовжувала Прохорова, — щоб описати цю картину, я вжила вдесятеро більше слів, ніж Малишко у своєму вірші. Звичайно, з погляду мовознавця, — все тут супроти правил мови: і «состави», і «скриплять» замість «риплять», і трави тут чомусь не на землі, а «в землі», і на якому плечі вони зітхають? Просто набір несумісних складників, але — парадокс! Як воно все грає вкупі! Як переливається! Немов сніжинки на сонці!
Іван Порфирович слухав уважно і дуже серйозно.
Тим часом Єлизавета Петрівна продовжувала:
— Ясно, що «состави» — від слова «составлять», український відповідник— «складати». То що — «залізничні состави» перекласти як «залізничні склади»? Але ж у нас «склади» асоціюються з будовою слова, це те, що по-російськи «слоги». То як із цим бути?
Єлизавета Петрівна витримала невеличку паузу.
— А може, не заважати Малишкові, — сказала вона, — нехай у нього ллється поезія, як весняний струмок, несучи за собою і шматочки льоду, і минулорічний розіпрілий під снігом дубовий листок, і галузку з дерева, і мурашку…
Ніхто не перебивав, усі відчували, що цей монолог ще не закінчився.
— Знаєте, я люблю Рильського за те, що у нього все правильно, все бездоганно, у відповідності і з законами мови, і з законами естетики — так, як і має бути… А Малишка я люблю за те, що у нього, начебто, все неправильно, і разом з тим воно також геніальне. Ви тільки вслухайтеся: