— Чудові вірші! — озвався Борис Андрійович. Він уже з’їв картоплину і повернувся впівоберта до Єлизавети Петрівни.
— Так, Борисе, так! — захоплено сказала вона (Клавку здивувало це панібратське «Борисе»). — Як можна кількома рядками окреслити колористичну гаму нічного поїзда («він промчить голубою тінню, в небо кине яркого зерна»), і звуки, які він видає: «і гуде, і засвище, і заскрегоче…» І все це для чого? Для чого він нагромаджує ці колористично-звукові деталі? А щоб на контрасті прозвучало драматичне: «Так і знай, що цієї ночі він коханого не привіз». Уявити собі, що відбувається в душі молодої дівчини, в принципі може будь-який поет, а ось передати словами так, щоб тебе пройняло, — не кожен. З чим порівняти стан тієї дівчини? З похиленою вербою? З кущем калини? З курликанням журавлів? Пхе, це вже вчорашній день. Що робить Малишко? В нього «поїзд здригнеться аж до коліс…».
Всі зачаровано дивилися на Єлизавету Петрівну.
— Геніально! — пафосно сказав Борис Андрійович.
— Так, Борисе, так! Головне, що Малишко робив це мимоволі, а не як математик, що все розрахував. Поезія сама виливається з нього! А тепер проаналізуйте, що він собі дозволяє! Просто хуліганські вчинки щодо мови! По-перше, неузгодження числа. «Поїзди гудуть за Ірпінню». Це в нас що? Множина? А «він промчить голубою тінню». Це в нас що? Правильно! Однина! Хто собі може це дозволити? Лише Малишко. А довільне жонглювання наголосами? «В небо кине яркóго зерна»!..
Єлизавета Петрівна замовкла. Знову запанувала пауза.
— Щось задовгим вийшов мій монолог… — розсміялася вона.
— Та ні, це був чудовий монолог! — зробив їй комплімент Борис Андрійович. — Можна я вас цитуватиму? — спитав він.
— Та цитуй, цитуй… — махнула рукою Прохорова.
Тут вступив у розмову Іван Порфирович.
— Що не кажи, Лізо, але я прихильник Рильського. В нього все виміряно, виважено, досконало. Він ніколи не пропустить неохайності, навіть, як ти кажеш, геніальної, як у Малишка. У нього кожен вірш — як кришталевий келих, — він показав на буфет, де стояли різнокольорові кришталеві фужери і чарки, які хазяйка охороняла, мов левиця, від гостей і майже ніколи не виставляла на стіл. — Ти до нього легенько доторкнешся нігтиком, а він дзвенить…
Борис Андрійович узяв його за руку:
— Іване Порфировичу, дайте мені свої вірші почитати! Я просто захоплений, як поетично ви охарактеризували творчу манеру Максима Тадейовича!
— Дам, хлопче, дам! — миролюбно сказав той і продовжив:
— …«Мене цілуючи, ти душу випивала»… — гарно?
Не встиг Борис Андрійович відкрити рота, як вірш продовжила Єлизавета Петрівна:
— «Шалена дівчинко, одчаю ніжний мій! // О, хвилі запашні твойого завивала: // О, літніх сокорів гарячий сніговій, // Що в коло нас кружляв, як ти мені шептала…» — вона затнулася.
— «…Слова, що не найти у мові ні одній», — несміливо продовжила Олечка. На неї здивовано глянув чоловік, ніби хотів запитати: «А ти звідки знаєш?» — «Але найбільшого для мене повні змісту…» — і стихла.
У кімнаті чомусь запала тиша. Клавка подумала, що негоже лишати цей її улюблений вірш Максима Тадейовича з незавершеною римою, тому продекламувала:
— «Я так любив тебе, примхливу, ніжну, чисту!» — і почервоніла, бо у цей момент Борис Андрійович на неї подивився такими очима, наче вона промовила це особисто для нього.
Цю незручність, здається, помітила Єлизавета Петрівна і прийшла на допомогу Клавці, продовживши розмову про Рильського.
— Звичайно, трохи незвично асоціювати його — такого теплого, такого невибагливого в одязі, такого ірпінсько-садового, такого спілчансько-поблажливого — з «парнаським співцем» із його «смоквами медово-солодкими», з Афродітами, Кіпрідами, Едіпами, Мойрами…
— Чому ви не закидаєте Малишку «Прометея»! — кинулася на захист Рильського Клавка. — А Максим Тадейович, до речі, і сам над собою кпинить: «Й сама поезія, богиня срібнолука, // як „по-класичному“ сказав би я колись».
— Це звідки? — перепитав Борис Андрійович.
— Із нової збірки «Мандрівка в молодість».
— От ви будете наді мною сміятися, Іване Порфировичу, — адже ви знаний в літературних колах естет, — знову перейшла на «ви» до Глухенького Прохорова. — Але я люблю Рильського зрозумілого — не неокласичного. Зараз, знаєте, суворий час, важкий, повоєнний. І життя в нас суворе, я б сказала, аскетичне…