— По ваших кришталевих келихах у серванті цього не скажеш… — ужалив її Глухенький.
— Не перебивай мене, Ваню, після твоєї контузії у тебе така координація рухів, що якби я щоразу давала тобі пити з цих келихів, то у мене не лишилося б жодного!
Всі засміялись, Олечка делікатно посміхнулася.
— От гад, таки перебив! — жартома дорікнула Прохорова сусідові. — От забула, що хотіла сказати…
— Ви казали, Єлизавето Петрівно, що вам подобається зрозумілий Рильський, — нагадав їй Борис Андрійович.
— Так, такий, як тут:
— То ти не сприймаєш нову збірку Рильського «Мандрівка в молодість»? — спитав її Глухенький.
— Чому? Сприймаю. Він же пише про молодість. Про СВОЮ молодість. А молодість його була така, як він її й описав. Все чесно. І мені навіть цікаво, або, як то кажуть на Євбазі, «любопитно», зазирнути в його молодість. Разом із тим…
Вона обвела всіх поглядом і продовжила:
— …Можливо, в мене не ті смаки, — я, вибачайте, виросла не в мальовничому селі, а в нетрях робітничих слобідок «Більшовика», тому «Пісню про Сталіна» Рильського я сприймаю як свою. От повірите? Мабуть — ні, бо для того, щоб зрозуміти, про що я кажу, вам треба уявити робітничий барак. Ви скажете: пхе! А я вам скажу: в тих бараках, в тих трубах, в тих цехах, у тій грубій реальності також є своя естетика. Вже минуло багато років відтоді, як Рильський написав свою «Пісню про Сталіна», я вже інакше на неї дивлюся, але все одно вона мені близька. Тепер-то я розумію, що Максим Тадейович писав її не як поезію, він складав її, стилізуючи під наші робітничо-барачні частушки, які ми співали вечорами «от нечего делать»!
Всі присутні округлили очі.
— Не вірите? Ось вам:
Двостопний ямб, вісім складів, так? А тепер порівняйте:
Той самий двостопний ямб, вісім складів.
— Лізо, ти ж не хочеш сказати, що Рильський… — Іван Порфирович затнувся, зиркнувши з підозрою на Баратинського й не наважуючись висловити крамольну думку.
— Ваню, я хочу сказати, що дурний той, хто вважає цей вірш примітивним. Рильський — майстер слова. У «Пісні про Сталіна» він грається з ритмом, розміром, жонглює фольклорними образами. У цьому є щось молодече, завзяте… Це так само, якби футболіст «Динамо» вийшов пограти у двір з хлопцями…
Клавка подумала, що з боку Єлизавети Петрівни було не дуже слушно порівнювати «Пісню про Сталіна» з частівками. Принаймні в присутності чужих. Очевидно, так подумала й Олечка Глухенька, бо поспішила зам’яти тему «побутовщиною»:
— Швидше сідайте до картоплі, бо вже вичахає!
Ця ідея сподобалася всім, вони кинулись до столу і взялися чистити картоплю від «мундирів». На настійливі вмовляння Олечки Борис Андрійович сказав:
— Нас так учили в дитячому будинку, все має бути порівну. І поки старші не наїдяться, менші не можуть брати добавки.
«Бідненький! Виріс без мами-тата!» — пожаліла його Клавка.
— Їж, їж, — заспокоїла його Прохорова, — тут кожному по дві картоплини, — а тоді повернулася до Клавки:
— Поки тебе не було, Клавочко, ми тут з’ясували з Борисом Андрійовичем, що ми служили в одному підрозділі: обоє в репатріаційній комісії. Займалися сусідніми таборами — я у Міттенвальді, він — у Реґенсбурзі. — І вона значуще підморгнула.
Клавка інформацію зафіксувала: Баратинський — з НКВС.
— Так, це були чудові часи! Європа лежала у наших ніг… — замріяно сказав той.
— …біля наших ніг, — виправила його Єлизавета Петрівна.
— Так, біля наших ніг! Ясно, що ми не виграли б війну без наших союзників…
— Борисе… — з докором у голосі перебила його Єлизавета Петрівна. Говорити про союзників серед цивільного населення вважалося неприйнятним.