— Та тут усі свої! — хвацько заявив той у відповідь. — Я хотів сказати, що ми були сповнені гордістю від того, що це ми — радянський народ під керівництвом Йосипа Віссаріоновича Сталіна — задушили фашистського гада. Ми були неначе у стані сп’яніння. Ми відчували себе визволителями людства і захмелілі цим почуттям ходили по Відню, Мюнхену з високо піднятою головою. Правда ж, Єлизавето Петрівно?
— Правда! — без особливого ентузіазму відповіла вона і, щоб покінчити з цією темою, спитала у нього: — Коли ти збираєшся переїжджати?
— А що мені переїжджати? Як казав Шолом Алейхем устами хлопчика Мотла, «Мне хорошо, я — сирота!» — він показав знову всі тридцять два зуби.
— Може, ваша Маша… чи… як звати вашу племінницю?.. — звернувся він до Олечки.
— Мотя…
— Може, ваша Мотя допоможе мені помити кімнату? А я вам за це — тушоночки! — розсміявся він.
Олечка була дуже задоволена таким обміном:
— Так, Борисе Андрійовичу! Ми вам допоможемо! Не переживайте!
— Треба буде роздобути десь ліжко, стілець і стіл. Я так скучив за творчою працею! — Він потягнувся і щасливо закрив очі. — Чекаю — не дочекаюся, коли зможу покласти папір на стіл, розгладити його, вмочити перо в чорнильницю і написати перше речення…
— І що збираєтеся писати, юначе? — поцікавився Іван Порфирович.
— Я задумав роман, велике епічне полотно. Поки що у мене тільки назва: «На руїнах Європи…» Як вам? Звучить?
— Солідно, — чи то серйозно, чи жартома сказав Глухенький.
«А друкарка вам не знадобиться?» — подумки спитала Клавка, спідлоба глипнувши на нього.
І той, неначе почувши запитання, обдарував її красномовним поглядом: «Аякже!»
Перспектива написання майбутнього роману не на жарт захопила Бориса Андрійовича.
— Нам з Єлизаветою Петрівною пощастило перебувати в американській зоні, на території Баварії. Ми займалися поверненням наших людей на батьківщину. Американці не так вставляли нам палки в колеса, як британці — в Ганновері чи Гайденау. Якби ви знали, наскільки… — він затнувся. — Єлизавето Петрівно, як сказати українською мовою «бдительный»?
— Пильний… — Єлизавета Петрівна зовсім не мала настрою і вже не приховувала це.
— Наскільки пильними ми мусили бути, щоб ніяка мишка повз нас не прошмигнула!
З виразу облич присутніх Клавка побачила, що не всі зрозуміли, про що йдеться. Чесно кажучи, вона й сама туманно уявляла суть справи. Дещо колись їй пояснювала Єлизавета Петрівна, однак украй побіжно і дуже обережно. У Спілці, в РОЛІТі належність будь-кого до НКВС і МГБ, хай навіть у минулому, не додавала авторитету.
— Борисе Андрійовичу, я щось не зрозуміла: що ви маєте на увазі? — спитала Олечка, висловивши, без сумніву, думку всіх присутніх.
— Під час війни дуже багато наших співвітчизників — переважно молодих людей — потрапило на роботу до Німеччини. Слово «остарбайтери» чули?
Олечка кивнула.
— Після війни їх усіх треба було повернути на батьківщину. Тобто репатріювати. І ось наше з Єлизаветою Петрівною відомство цим і займалося.
Прохорова сиділа з демонстративно знудженою міною. Іван Порфирович з широко розкритими очима напружено слухав Баратинського.
— Окрім того, дуже багато наших потрапило в німецький полон і перебувало в концтаборах. Їх також слід було повернути додому. А третє — це табори «ді-пі», по англійськи — displaced persons, тобто переміщених осіб. Оце була ще та штучка! Річ у тім, що під час війни, — коли стало відомо про переможний наступ Червоної армії по всіх фронтах, — багато людей із Західної України кинулися тікати до Німеччини та Австрії. Тікали не лише з України. Британці, американці, французи називали їх біженцями, хоча ми розуміємо, що то були прислужники фашистської Німеччини. Щоправда, серед них були і невинні душі: ті, кого вдалося ввести в оману буржуазно-націоналістичними гаслами. Але спробуй відрізни перших від других! Оце вам задачка! В 1945-му постало питання: що з ними робити — з біженцями? На Ялтинській конференції було прийнято рішення щодо репатріації наших громадян, які перебували на території Західної Німеччини й Австрії, на батьківщину. Тим часом біженців розмістили по старих військових німецьких базах, по казармах, робітничих селищах — словом, де попало.
— абиде… — тихо прокоментувала Прохорова.
— Що? — стрепенувся Борис Андрійович.
— Де попало — це русизм.
— А-а, дякую, Єлизавето Петрівно. Отже, цих так званих біженців розмістили абиде, створивши табори. Табори «ді-пі» — так вони називалися. І вони — ці так звані біженці — там непогано влаштувались, я вам скажу! Оклигали, створили таборове правління, заснували школи, молодіжні організації. Ви не повірите — церкви там були! І все так чітко, організовано — хто б подумав! Часом доходило до абсурду: хто ви такі? Та ви ж ніхто! Ви — нікчемні комашки без роду-племені, які покинули свою — з діда-прадіда — землю. Бач, радянська влада їм не подобалася! А хто їм подобався? Гітлер? І ось такі людішки… як це буде по-українськи? — знову затнувся Баратинський.