Так тривало два тижні, а потім цвіт акації опадав на сухі глинисті схили, на стежки — і це був другий етап, коли до нестями доводив запах сухого цвіту акації, який густим шаром, немов снігом, укривав Афанасіївський яр.
Дуже часто в ці дні періщив дощ, і з’являвся ще один запах — ностальгійний, запах тих колишніх днів, які вже не повернуться.
Голос Бориса Андрійовича був не менш солодкий, ніж запах акації, і немовби накрив Клавку вуаллю.
Коли пісня закінчилася, Клавка затуманеним поглядом обвела присутніх і побачила, що в принципі романс та його виконавець нікого не залишили байдужим.
Клавці навіть здалося, що Єлизавета Петрівна змахнула сльозу, щоправда, за мить вона переконалася, що це їй тільки здалося. Прохорова — цей відданий справі Леніна член ВКП(б) — все зіпсувала, бадьоро скомандувавши:
— А тепер нашу, фронтову! І можна вголос, хай сусіди чують!
Клавка з досадою подумала: «Це ж треба було так зіпсувати романтичний вечір!» І як у цій Прохоровій поєднується «Шалена дівчинко, одчаю ніжний мій!» і «махорочка». Може, щоб зрозуміти її, і справді треба було народитися не в апартаментах колишнього прибуткового будинку, а в робітничому бараці?
Розділ 5
Борис Андрійович пішов проводжати Клавку додому.
Вони вийшли з під’їзду РОЛІТу, і їх огорнула тепла, тиха, ароматна вереснева ніч. Він узяв її за праву руку. Вона не опиралася, хоча знала, що зараз її долоня спітніє… Їй двадцять шість років, її ніхто в житті не брав за руку. Тобто батьки брали, бабуся з дідусем. А от чоловіки — ні.
Їй було трохи незручно, у її лівій руці був загорнутий у папір бутерброд з тушонкою для Емми Германівни і дядь-Гаврила, і вона не знала, що з ним робити.
Баратинський ішов поряд — живий, реальний, неуявний мужчина. Він звернув на неї увагу. І це було чудо. Адже демографічна ситуація після війни не сприяла тому, щоб усі жінки отримали свою пару. Раділи сякому-такому чоловікові. Аби був. А Борис був не сякий-такий. Він був красивий і успішний. І це подвійне чудо.
Красень, бойовий офіцер, письменник… Ну, трішечки кульгає освіта, але хіба це ґандж у порівнянні з тим, яке в нього велике, незлобиве серце! А який у нього подільчивий характер! Чого варте його делікатне ставлення до правил спільного вживання їжі!
У свої двадцять шість Клавка не знала, як поводитися з чоловіком, який до неї залицяється. А він справді залицявся? А як інакше назвати те, що він визвався провести її додому, що він узяв її за руку, що накинув їй на плечі свій піджак?
Дорога від дому Єлизавети Петрівни до Клавчиного помешкання забирала щонайбільше десять хвилин. Однак молода пара не поспішала: спершу прогулювалися сквериком з недіючим фонтанчиком, потім зайшли в підворіття сусіднього дому — з вулиці Чапаєва. Потім стояли і шепотілися під вікном її квартири…
Вона, зазвичай мовчазна з чужими, розбалакалася, цілу дорогу цвірінькала, відповідаючи на всі запитання Бориса Андрійовича про спілчанські справи: від дуже практичних (хто має право отримувати пайки, кому дозволено мати оплачуваних секретарів, як потрапити в Ірпінський будинок творчості, який розмір членських внесків, як часто відбуваються збори письменників тощо) до, так би мовити, делікатних — хто кого любить, а хто кого не любить у Спілці, які там настрої, як кучкуються письменники, як реагували на постанову партії про журнали «Ленінград» і «Звезда» тощо.
На перший тип запитань Клавка відповідала охоче. І не відповідати на них було б з її боку дурницею, бо ніякого секрету (а для «органів», якщо Баратинський і справді до них належав, — тим паче) в тому не було. Ну, була Постанова Ради міністрів УРСР та ЦК КП(б)У «Про розподіл лімітів на додаткові види харчування для керівників і керівних працівників партійних, радянських, комсомольських організацій Української РСР», що містила додаток, за яким два керівники Спілки мали право на додаткове харчування. Ну і що з того? Щоправда, був іще один список на одержання продовольчих лімітів у розмірі 300 крб. Він налічував 27 осіб. Ні Рильського, ні Корнійчука в ньому не було. Та й навіщо? Адже вони обслуговувалися за іншою категорією.