— Вибач, бубласка, я більше так не буду!
— Дивись мені! Ну гаразд, приходь до мене сьогодні на вечірні читання!
— Плийду, — зрадів хлопчик, і мамина рука витягла його до коридору. За вже зачиненими дверима він похвалився мамі новиною, неначе та сама її не чула:
— А я плийду до Лізи на вечілні читання!
У відповідь почулося строге:
— Максюшо, до старших треба звертатися на «ви», скільки разів я тебе вчила!
— Ой, вибач, бубласка! — знову щиросердо вигукнув він.
— Цсс! Тихо! Тата розбудиш! Він не спав усю ніч!
Клавка озирнулася на Єлизавету Петрівну. Та, відкопиливши нижню губу, замислено дивилась у вікно.
— Івана Порфировича знову мучили нічні видіння?
Письменниця кивнула.
— І що він кричав цієї ночі?
— Те саме, що ти почула від малого Максимчика. Слово в слово.
— Саме тому ви не спали?
Та кивнула.
Клавка вказала поглядом на купку дитячих віршів:
— Це результат безсонної ночі?
Письменниця знову кивнула і скривила посмішку.
— Ну, от бачите, є щось позитивне в безсонні! — спробувала перевести на жарт Клавка.
Єлизавета Петрівна ще раз мовчки ствердно хитнула головою.
— Що там чути у Спілці? — запитала вона, не відриваючи погляду від крислатого клену за вікном.
Це було ритуальне запитання. Клавка працювала секретаркою у Спілці письменників, тому знала всі, ну, якщо не всі, то майже всі письменницькі новини. Вечорами і на вихідні вона підробляла у Єлизавети Петрівни «на дому». Але часом Клавці здавалося, що та кличе її до себе не задля друкування, а щоб бути в курсі всіх спілчанських новин. Та й справді: навіщо їй машиністка? Вона й сама непогано друкує: усю війну пропрацювала штабною друкаркою! А от новин у секретарки Спілки письменників Радянської України Клавдії Блажкевич завжди було хоч відбавляй! У спілчанській приймальні на машиністку не звертали ніякогісінької уваги, вона була «порожнім місцем», і в такий спосіб дуже зручно було отримувати новини з перших вуст. А кому ж їх переповідати? Не спілчанській же прибиральниці, яка тільки те й знає, що, підібравши черговий письменницький недопалок, нарікати: «Зачєм ето дєлать?» Не Овсяннікову ж — спілчанському водієві, який аж зі шкіри пнеться, щоб підслухати, про що говорить начальство, яке в машині не таке балакуче, як перед Клавкою. Тому він і «підбиває клинці» до секретарки. Але вона давно вже зрозуміла, що для водіїв Спілка — це не робота, а спецзавдання. Ясно, що начальство також про це здогадується і тому поводиться з шоферами вкрай обережно. Овсянніков по десять разів на день намагався зазирнути до приймальні і дешевими штучками її, Клавку, розговорити, викликати на відвертість. Але вона була «навчена»: донька ворога народу як-не-як.
То з ким же ще їй, Клавці, обмінюватися новинами, як не з Єлизаветою Петрівною! З цієї кімнати будинку РОЛІТу по вулиці Леніна, 68 жодна таємниця не вилетить — Клавка в цьому вже переконалася.
— Найголовніша новина, Єлизавето Петрівно… — і вона зробила урочисту паузу: — В кулуарах ходять розмови, що будуватимуть іще один будинок для письменників — на Червоноармійській…
Письменниця уважно подивилася на машиністку, яка чекала на відповідну реакцію. Принаймні на «Та невже!».
Проте Єлизавета Петрівна відреагувала досить байдуже:
— На жаль, мене це ніяк не стосується.
— Як не стосується? Це стосується всіх! Це ж майже безпрограшна лотерея! Можете поставити перед Спілкою питання про покращення своїх житлових умов!
— А що мені покращувати? У мене ж тут, у порівнянні з іншими, просто рай! Велика кімната, третій поверх, вікно виходить на скверик, обіцяють запустити там фонтанчик, який до війни і за німців працював. Шикарний клен готується до осені — і все в моєму вікні! Хіба не щастя? Он Стельмах — живе майже в підвалі, на першому поверсі в маленькій темній кімнатці. Мені гріх скаржитись. А Вишеславські… У них взагалі абсурдна ситуація. Одна їхня кімната належить до квартири № 1, де живе Стельмах, а друга — до квартири № 2, де живе Вільховий.
— А як це так сталося? — поцікавилася Клавка у старожилки РОЛІТу.
— Як-як? Та так… До війни у квартирі № 1 жила сім’я Аврома Вевюрка[2] — був такий відомий єврейський драматург… До речі, на їдиш це слово, як і в українській, означає вивірку. І сам він по життю був як вивірка. Крутився, як білка в колесі… І, здається, навіть колись друкувався під псевдонімом Бєлка. Між іншим, Вевюрко дуже цікаво писав про хасидський побут. У мене десь є його книга «Брильянт». — Єлизавета Петрівна, крекчучи, встала з крісла, підійшла до стелажа, задерла голову вгору, щось вишукуючи поглядом серед запилюжених книжок на верхніх полицях, а потім, махнувши рукою, мовляв, не дістану, продовжила: — Це п’єса. Більш відома під назвою «137 будинків для дітей», була надзвичайно популярною на початку тридцятих. Смішна. Головний герой — щось середнє між Остапом Бендером і Хлестаковим. Він хасид, з Умані, мабуть.
2
Вевюрко (Вев’єрко) Авром (1887–1935) — єврейський хасидський письменник, драматург, поет, публіцист. Останні роки жив і працював у Києві.