Він доручив їй монотонну роботу — друкувати запрошення, і це було найкраще в її теперішньому загальмованому стані: одноманітність — це все, на що вона була здатна.
Пролетарі всіх країн, єднайтеся
Запрошення
Шановний тов.
Запрошуємо Вас на Пленум правління Спілки радянських письменників України, який відбудеться в приміщенні Клубу письменників (вул. Ворошилова, 3) 15–20 вересня 1947 р.
Початок об 11 год. ранку.
От і все. Просто і ясно. І так 80 разів. От би дотягнути до кінця робочого дня. А далі — додому, в ліжечко і спатоньки!
Але раптом, у розпал друкування запрошень, зі свого кабінету вискочив Олександр Євдокимович.
— Клавдіє Дмитрівно, швиденько знайдіть минулорічну стенограму загальних зборів київських письменників і бігом занесіть її в ЦК, у відділ пропаганди — до товариша Бакланова.
— Це яку? — не відразу зорієнтувалася Клавка. — Їх тут стільки було… — і вона прикусила язика.
— Що з вами, Клавдіє Дмитрівно, я вас не впізнаю! — здивувався начальник.
— Ой, вибачте, — зніяковіла вона. — Ви маєте на увазі стенограму загальних зборів письменників Києва з питань ідеологічної роботи? Та, що від 27–28 серпня 1946 року?
— Так, саме її! Віддасте безпосередньо в руки товаришу Бакланову і нікуди не йдіть — чекайте його розпоряджень!
Від цих слів Клавка, немов після відра крижаної води на голову, нарешті прокинулася. Серце стало постачати кров до всіх найвіддаленіших кінчиків її тіла, мозок прояснів і запрацював.
Поки готували з Яковом Васильовичем матеріали для перепустки в будівлю ЦК, поки «розшивали» минулорічний архів, щоб витягти звідти протокол, чи то пак стенограму, зборів, поки з’ясовували номер кабінету Бакланова, Клавка вже відчула себе в нормі: начебто й не було минулої безсонної ночі. Руки й пальці слухалися, працювали чітко і без збоїв, голова повернула собі здатність мислити тверезо і по-діловому, з неї вивіялися сантименти й романтичні думки, тіло позбулося натяків на млосні бажання — вона нарешті ввійшла в нормальну форму, працювала чітко, як нова машина.
Пішла їй також на користь прогулянка пішки — від Золотих Воріт по вулиці Свердлова — колишній Прорізній, потім уздовж трамвайної лінії між руїнами Хрещатика й угору по вулиці Жовтневої революції, а тоді ліворуч — на вулицю Орджонікідзе. Вже стоячи біля віконця Бюро перепусток, вона відчула себе цілком бадьорою і зібраною.
Клавка шукала кабінет товариша Бакланова недовго: всі двері в коридорах були пронумеровані і розташовані в ряд. Вона постукала, зайшла до приймальні і представилася. Секретарка Бакланова простягла руку, щоб узяти від Клавки папочку, проте та притисла її до грудей: таким був наказ її начальника.
Секретарка Бакланова скорчила незадоволену міну, зайшла до кабінету і за півхвилини запросила туди Клавку, змірявши її оцінювальним поглядом — з ніг до голови. Клавка відповіла їй тим самим.
Це була лише одна мить: дві секретарки — завідувача Відділу пропаганди ЦК та Голови Спілки письменників — обмінялися поглядами.
Секретарка Бакланова тримала спину прямо, була вдягнена у дорогий вовняний костюм, у нові черевики зі шнурочками і з «халою» на голові. Секретарка Голови Спілки письменників України не могла претендувати на такий шикарний вигляд. Вона була вбрана в синє штапельне платтячко з білим, власноруч вив’язаним гачком комірцем, у старих, але приведених в порядок позавчора на Євбазі Гречанкою черевиках, а от на голові у неї була значно модніша зачіска — «Вікторі Ролз».
Товариш Бакланов уже чекав на Клавку, а точніше, на стенограму.
Це був чоловік із загостреними рисами обличчя і, як їй здалося, хворобливим жовтуватим кольором шкіри, худорлявий, середній на зріст. Коли вона зайшла до кабінету, він подивився спершу не на неї, а на папочку в її руках, і потім, неначе заспокоївшись, підняв очі на Клавку.
Та привіталася і віддала документи йому в руки, як і доручив їй Олександр Євдокимович.
На її здивування, товариш Бакланов зміряв її довгим (їй здалося, занадто довгим) уважним поглядом і простягнув руку для знайомства:
— Олександр Сергійович.
— Клава… Клавдія Дмитрівна, — відрекомендувалася вона.
— Як ваше прізвище? — поцікавився Бакланов.
— Блажкевич.
І тут сталося щось дивне. Ніздрі Олександра Сергійовича затремтіли, а очі збентежено забігали.
— Белая ночь? — спитав він.
Клавка отетеріла.
— Вибачте, я не зрозуміла.
— Духи «Белая ночь»?
Нарешті Клавка збагнула, про що йдеться: так, її синє штапельне платтячко з мережаним комірчиком пахло саме цими духами. Це були мамині улюблені парфуми, які дивом збереглися у старому її комоді, який вони з дядь-Гаврилом перетягли з колишньої квартири Блажкевичів у нинішню кімнатку в напівпідвальному поверсі. Духи були старі, дуже концентровані, і вона поставила легеньку крапочку на спід, на шов свого штапельного плаття після того, як його випрала і попрасувала. Сама Клавка не відчувала запаху, але, видно, для чужого носа він був відчутний.