— А-а-а, так! — зраділа вона, не сподіваючись від начальника такого високого рівня почути щось приземлене. — Від ленінградської фабрики «Лєнжет», — уточнила вона.
Бакланов немов стрепенувся від того, що дозволив собі зайве, і чемно сказав:
— Клавдіє Дмитрівно, почекайте, будь ласка, у приймальні.
Клавка з певним полегшенням вийшла з кабінету високого начальства, однак за дверима зустрілася з холодним поглядом секретарки з халою на голові.
Як же не хотілося сидіти в одній кімнаті з цією дамою! Здавалося, вона не хоче ділитися з відвідувачкою навіть повітрям! У Клавки склалося враження, що секретарці не було чим зайнятися. Вона сиділа за столом, втупившись у телефон, ніби в очікуванні дзвоника, і тарабанила пальцями з манікюром (з манікюром! — зітхнула Клавка, сховавши нігті в кулачки) по столу. Оскільки телефон не дзвонив, секретарка повагом підвелась і перевірила, чи суха земля у вазонах з «огоньком» і різдвяником, потім, скрививши незадоволену міну, вийшла з приймальні з порожнім емальованим кавничком.
Клавка озирнулась по кабінету. Тут усе було дуже солідно і відчувалася рука справжньої — а не такої, як вона, — секретарки. Про це свідчили і ті самі вазони з «огоньком», і той самий кавничок, і та сама мережана накривка на друкарську машинку (дивно, вона на ній що — не друкує?), і відривний календар на стіні, і скляночка із заточеними різнокольоровими олівцями, і стосик гарного (а не жовтого, як у них) паперу…
На стіні рівномірно цокав годинник, який немов свідчив про те, що тут усе чітко, рівномірно і правильно. Від чекання Клавку трохи зморило, і вона, здається, задрімала.
До приймальні повернулася секретарка Бакланова і стала поливати з емальованого кавничка кімнатні рослини.
На столі задеренчав телефон.
Секретарка не поспішала взяти трубку. Вона повільно, з почуттям власної гідності сіла за стіл і, неначе вичекавши, поки нерви на тому кінці дроту напружаться до краю, взяла трубку:
— Приймальня Бакланова!
Клавка завмерла. «Яка гідність у її голосі!» — подумала вона. Їй, Клавці, ще вчитися і вчитися!
— Почекайте, будь ласка.
«Дама з халою» підвелася з-за столу і зазирнула в кабінет начальника:
— Олександре Сергійовичу, вас, з газети «Правда Украины».
— Скажіть, щоб передзвонили завтра, Віолетто Ромуальдівно!
«О, вона ще й Віолетта Ромуальдівна!» — рівень Клавчиної самооцінки впав до нуля.
Сидіти поряд з такою поважною дамою в одному кабінеті Клавці видавалося просто мукою, стрілка на годиннику, немов навмисне, повільно тяглася з позначки на позначку.
Нарешті двері кабінету розчахнулися, на порозі став Бакланов.
— Віолетто Ромуальдівно, хто в нас зараз з машиністок чергує?
— Катя.
— Покличте терміново сюди Катю, — скомандував Бакланов, але тут зустрівся очима з Клавкою. — Хоча ні, — передумав він і звернувся до неї: — Ви ж друкуєте?
— Так точно!
— Під швидку диктовку вмієте?
— Так точно!
— Заходьте, треба терміново надрукувати одного листа.
Клавка лише кутиком ока помітила, як Віолетту Ромуальдівну мало не побив грім, і, задоволена цим спостереженням, прошмигнула в кабінет Бакланова.
На столі, розташованому перпендикулярно до начальницького, стояла друкарська машинка. Клавка присіла на стілець і вправним рухом прокрутила її, зазирнула всередину, взяла шматочок «промокашки» й акуратно протерла клавіші, на яких загусла фарба.
Олександр Сергійович уважно стежив за її рухами.
— Клавдіє Дмитрівно, нам треба швиденько надрукувати листа Олександрові Євдокимовичу.
— Зрозуміла! Я готова, — сказала вона, зарядивши машинку білою (білою!) сторінкою паперу.
Олександр Сергійович став ходити по кабінету, неначе збираючись з думками.
— Дорогий Олександре Євдокимовичу! — почав він.
Клавка швидко клацала по клавішах.
— У ході підготовки до Пленуму, що відбудеться наступного тижня, я вирішив проглянути матеріали загальних зборів українських письменників Києва від 27–28 серпня 1946 року, щоб урахувати помилки, допущені при його організації і проведенні.