Ага. Продовжуємо. Під кінець протоколу я вже навіть запідозрив, чи це, бува, не колективний договір? Так усі ревно, один поперед одним, критикують себе, б’ють себе в груди: так, я зробив помилку, так, я грішний! Аж до абсурду: якісь дурнуваті хвастощі, мовляв, «а мене критикували більше», «а я отримав більше»! І все це перетворюється на дешевий спектакль! Ясно, що це стосується не всіх письменників і не всіх виступів. Просто на трибуну виходили різні люди. Варто подумати над цим і не пускати роботу нашого Пленуму, що готується, на самоплив. Треба всіма силами уникнути подібного видовища. Партії не потрібна вистава масового покаяння. Нам потрібна нормальна робоча ситуація, коли буде проаналізовано і визнано помилки.
Клавка додрукувала сторінку, поклала її на стіл і швиденько заправила нову.
Олександр Сергійович крокував по своєму кабінету в задумі.
— Готові?
— Так!
— Ще одне занепокоєння у мене виникло. На зборах Спілки в одному ряду критикувалися і відверто слабкі твори, які не заподіюють ніякої шкоди нашій радянській літературі, окрім, хіба що, естетичної, і твори, написані дуже майстерною рукою, твори високоякісні естетично й літературно, проте ідеологічно шкідливі. Скажімо, навіщо в один ряд ставити Варвару Чередниченко[20] з її «Я щаслива Валентина» і «Нарис з історії української літератури»? Як можна ставити в один ряд Кундзіча[21] з його наївним бажанням зберегти «солом’яні хати» й Остапа Вишню? Таким підходом ви практично нівелюєте ту шкоду, яку завдають радянській літературі Остап Вишня й автори «Нарису». Я оце думаю: чи не цілеспрямовано це все було зроблено? Не вірю, щоб така світла голова, як Максим Рильський, не відчував фальші. Зверніть на це увагу.
І останнє. За великим рахунком, усе, що було сказано на тих зборах нашими письменинками, не вартує ламаного гроша.
«Шеляга», — хотіла була виправити Клавка, але вчасно схаменулася.
— …Шеляга, — немов прочитавши її думки, виправився Бакланов. — І знаєте чому? Тому що все, що треба, вже було сказано партією, всю «чорну роботу» з виявлення шкідливих ідеологічних проявів було виконано Центральним комітетом, а не Спілкою, а все ваше кучеряве письменницьке багатослів’я нічого не варте. Але на що я звернув увагу, так це на невеличке зауваження Платона Микитовича Воронька.
Олександр Сергійович взяв у руки стенограму і став гортати її у пошуках потрібної цитати.
— Ось що він сказав: «До нас (тобто до літературного об’єднання молодих авторів при журналі „Дніпро“) приходять люди, часто не дуже молоді, а коли й молоді, то це дуже бувалі люди. Молоді, та ранні. Вони перебували під час окупації десь на території ворога, вони читали літературу не ту, що ми видаємо тут, у Києві, чи десь, а вони читали літературу іншу. І цієї літератури — а мені доводилося побувати в тилу ворога, — цієї літератури було дуже багато. Якщо взяти всю ту літературу, що видавалась тут під час німців, то вийде не менше, ніж видається її зараз видавництвом „Радянський письменник“, а мабуть, і більше. І це якимось чином доходило до молоді, в тому числі і до нашої літературної молоді. І ця молодь формувалася саме в той час». Клавдіє Дмитрівно, підкресліть останнє речення: «І ця молодь формувалася саме в той час». Ось що для нас зараз головне. Не Рильський, не Яновський, не тим більше Кундзіч чи Чередниченко. Це вже минулий день. Вони формувалися в інші часи, і їх уже не переробиш. А от наша молодь — це питання дня. Зараз ми повинні боротися за нашу молодь. Вважаю, Олександре Євдокимовичу, що вам на це треба звернути увагу під час свого виступу на Пленумі. Отже, бажаю вам плідної праці. З повагою, О.С. Бакланов.
Клавка витягла другу сторінку і подала її Олександрові Сергійовичу. Той пробіг очима обидві сторінки і, схвально стиснувши губи, похвалив:
— Жодної помилки. Жодної опечатки. Чудово!
Клавка встала з-за столу і стала «чекати подальших розпоряджень», як її вчив Олександр Євдокимович.
Бакланов наче й не поспішав. Він розмашисто поставив свій підпис, акуратно вклав лист у конверт, заклеїв його, поклав конверт разом зі стенограмою в папочку і почав зав’язувати мотузочки, про щось думаючи.
— Де ви живете, Клавдіє Дмитрівно? — зненацька спитав він.
— Що? — їй здалося, що вона неправильно зрозуміла запитання.
— Де ви живете? — повторив Олександр Сергійович, Клавці здалося навіть, що весело.
— У Києві… — невпевнено відповіла.