— А яка у вас адреса?
— Вулиця Чкалова, 45-в, квартира 1.
— Значить, біля РОЛІТу?
— Так! — посміхнулася вона.
— О, посмішка номер два, — пожартував Бакланов і собі посміхнувся.
Його жовтувате обличчя просвітліло.
— Ну що ж! — сказав він. — До побачення! Не загубіть по дорозі папочку!
— Ну що ви! — зашарілася Клавка, промовила подумки «Тіпун тобі на язика», а вголос «До побачення!».
Він простягнув їй руку для прощання, вона — у відповідь — свою. Потиск його руки був сильним і здався Клавці задовгим.
Вона підняла очі й почула:
— До зустрічі, Клавдіє Дмитрівно!
Розділ 6
Удома на неї чекала несподіванка.
Тільки-но вона повернула ключа у дверях і прочинила їх, як побачила в коридорі Арона Мойсейовича — в костюмі і при краватці. Клавка здивувалася: її сусіди по квартирі, коли чують, як відкриваються двері, зазвичай розбігаються по своїх кімнатах, щоб зайвий раз не спілкуватися. А тут при вході та ще й при параді! Може, зібрався куди? Клавка звернула увагу, що Арон Мойсейович хоч і вдягнений урочисто, проте взутий у свої м’які, мало не пухнасті тапочки.
— Добрий вечір, Клавочко! — привітався він дуже чемно, випередивши її традиційне «Здрасьтє!».
— Добрий вечір, Ароне Мойсейовичу! Кудись зібралися?
— Ні, — не збентежився він. — Просто почув, що ви повернулися з роботи, вирішив спитати вас, чи нічого вам не треба?
Клавка отетеріла і запідозрила щось неладне. Вона попрямувала до своєї кімнати, яку ніколи не зачиняла на ключ.
Арон Мойсейович закашлявся, прочищаючи горло.
— Тут до вас приїжджали… — він делікатно опустив підмет у реченні. — Дещо завезли, — знову інтрига в будові речення. — Я сподіваюся, ви не розгніваєтеся, що ми з Гаврилом Йосиповичем занесли вам усе в кімнату…
Клавка рвонула на себе двері.
Посередині кімнати стояв величезний букет гвоздик (до речі, у вазочці Арона Мойсейовича), а поряд — дерев’яний ящик зі свіжими яблуками в тирсі.
— Що це? — пробурмотіла Клавка.
Тут зі своєї кімнати виліз пом’ятий дядь-Гаврило:
— Клавко, тут під самий дім заїхала цековська машина, а з неї два мужика — з отакими мордами, — він красномовно показав на собі розміри облич нежданих гостей. — І до нас: «Де тут живе Клавдія Дмитрівна Блажкевич?» Ми з Ароном Мойсейовичем: «Вроді тут!» — «Ну, то передайте їй це», — і вносять отакен-ний букет і ящик яблук. Я вобше язик проковтнув, добре, що Арон Мойсейович докумекав спитати: «А від кого?» А вони на те, знаєш шо? «Она знаєт!»
Клавка бухнулася в крісло.
— Клавочко, все добре? — запобігливо спитав Арон Мойсейович. — Може, таблеточку?
— Все добре, Ароне Мойсейовичу! — відгукнулася вона.
— Тоді на добраніч! Коли що — не соромтеся, відразу до нас!
— Або до нас! — почувся з-за дверей голос Рози Миронівни.
— А вазочку можете залишити собі! — перекрикнув її Арон Мойсейович.
— Якщо потрібна ще одна вазочка, то прямо до Рози Миронівни! — почувся голос сусідки. — У тьоті Розочки єсть всьо!
Клавка не дослухала до кінця сусідського соцзмагання у красномовстві, а напружено думала:
«Що відбувається? Це так дякують в ЦК за дві надруковані сторінки? Чи це щось інше?»
Клавка розсердилась на себе: що значить «щось інше»? Як вона могла таке подумати? Щоб він — Олександр Сергійович Бакланов — і вона!.. Він — завідувач Відділу пропаганди, а вона — друкарка. Який може бути між ними зв’язок?
Вона згадала його жовтувате обличчя, строгий вигляд, його кабінет, його презентабельну секретарку — ні, цього не може бути! І тут спливло в її пам’яті — довгий, аж надто довгий потиск руки, принюхування до духів, його жарти щодо її нечастих посмішок…
«Е, ні, Клавко, це не платня за дві надруковані сторінки, це щось інше… Це „оте“».
«Мамочко рідна! — схопилася вона за голову. — Ну, чому це сталося саме зараз? Тоді, коли в мене на горизонті вималювався старший лейтенант Баратинський! От що мені тепер робити з ними обома?»
Клавка, недосвідчена в амурних справах, відчула, неначе прірва розверзається перед її ногами. І вона просто зависає над цією прірвою.
«Та-ак! Зараз таблеточка Арона Мойсейовича мені б не завадила. Разом зі стопочкою Рози Миронівни!»
Клавка подивилася на годинник. Восьма. «Пізно йти до Єлизавети Петрівни? Ех, нехай буде що буде! Йду!»
Набравши в авоську яблук, вона прожогом помчала до РОЛІТу.
Перебігаючи скверик, зиркнула на вікна Прохорової: слава богу, світяться!
«Хоч би там не було Баратинського!» — твердила вона собі.