— Євилазето, тьху ти, язик заплітається… Єлизавето Петрівно! — вигукнула Клавка.
— О, та ти в нас п’яненька! — розсміялася Прохорова.
— Подивилися б ви на себе в дзеркало! — відмахнулася Клавка.
— А що? І подивлюсь! — Прохорова підвелася з-за столу, підступила до дзеркала, що висіло біля дверей. — О-о-о! Євилазето Петрівно! — пожартувала вона до свого відображення. — Дєла ваші плохі! — І знову розсміялася.
Клавка — за нею.
— То що ви хотіли мені сказати? — перепитала Клавка.
— Тю! Вже забула! — махнула рукою та. — Що я сказала перед тим?
— Перед тим? Що у нас два ухажори вималювалися на горизонті.
— А! Згадала! Так от!..
— До речі, вони мені ще не ухажори! — запротестувала Клавка. — Один провів раз додому, інший прислав букет квітів і ящик яблук.
— Клавочко, вибачте, але ви не Вєра Холодная, щоб вам просто так прихильники надсилали квіти і фрукти! Так що в нас із вами задачка з двома невідомими. «А» — тобто Алєксандр Сергійович (прям як Пушкін!) і «Бе» — тобто Борис Андрійович.
Прохорова взяла два червоні яблука і стала уважно розглядати посоловілими очима.
— Для початку, — сказала вона, — нам треба невідомих зробити відомими.
— Тобто?..
— Ну, по-перше, з’ясувати, чи «А» випадково не жонатий? — Прохорова піднесла одне з червоних яблук до очей, неначе намагаючись прочитати там відповідь на запитання. — До речі, «Бе» також годилось би перевірити. — Вона раптом задумалася, немов згадувала щось. — Клавочко, скажу вам по правді, оцей «Бе» — той іще бабій! Скільки від нього плакало дівчаток і молодих жінок — ой-ой-ой! Так що візьміть собі це на замітку, коли будете наступного разу розкривати перед ним своє недосвідчене серце!
Клавку остання новина не дуже зачепила, можливо, тому, що вона й справді була п’яненька і в неї в голові вже все перемішалося — і «А», і «Бе»…
Єлизавета Петрівна продовжила:
— Якщо «А» — неодружений, то за всіма параметрами — він найкращий для нас кандидат.
— Але він же старий! — знов обурилася Клавка.
— Зате буде вєрний…
— Нє факт, Єлизавето Петрівно, нє факт! — пожартувала Клавка і помахала вказівним пальчиком.
— Тут ти права… Але за теорією ймовірності… — Прохорова не доказала фразу.
— Добре, приймається! — погодилася Клавка.
— І все-таки дружиною секретаря ЦК, — останні слова Єлизавета Петрівна промовила пошепки, — бути солідніше, ніж якогось там пройдисвіта — з «ні миски, ні ложки», із сумнівним минулим, із сумнівним майбутнім, із сумнівною репутацією — хіба що з усіма тридцять двома білими зубами в роті.
Клавка готова була погодитись.
— Але, — підняла вгору вказівного пальця Єлизавета Петрівна. — Є ще одне «але». Тю ти, тавтологія… Але, — переформулювала вона речення, — є ще один чинник.
— І який же?
— Твоє серце, Клавочко, твоє серце!
«Моє серце?» — спитала себе та.
— До кого в тебе лежить душа?
Клавка розвела руками: хіба не зрозуміло? Звичайно, до того, у кого тридцять два бездоганно рівні білі зуби.
— Дивна ви, Єлизавето Петрівно, невже й без того не ясно? От ви кого б вибрали?
— На мене, дівчинко, не рівняйся. Я в особистому житті пройшла і Крим, і Рим, і мідні труби!.. Фу, аж гидко згадувати! — скривилася вона. — Зараз би я вибрала «А» — і то без сумніву. А з твоїм, м’яко кажучи, нікудишнім досвідом в амурних справах, може, й справді варто було б почати з «Бе», вдовольнити свої тваринні інстинкти, добряче обпектись і аж тоді шукати собі надійного «А». Але доля вирішила познущатися з тебе: вона тобі послала «А» і «Бе» одночасно! А часікі-то тікают!
Прохоровій було дуже весело.
Як не дивно, Клавці також.
Вона мимоволі зиркнула на годинника:
— Ой, Єлизавето Петрівно! Побіжу я! Минулу ніч не виспалася, треба хоч сьогодні лягти вчасно.
І похапцем стала збиратися додому.
— Добряче подумай над тим, що я тобі сказала! — на прощання нагадала їй Прохорова.
На порозі Клавка мало не зіткнулася лобами з Баратинським.
— Здраствуй, жопа, новий год! — прокоментувала цю ситуацію сп’яніла Єлизавета Петрівна за Клавчиною спиною.
— Ой, доброго дня… тобто вечора… Борисе Андрійовичу! — залепетала Клавка, знову відчувши гирю внизу живота.
— Клавочко! Скільки літ, скільки зим! — розвів він руками. — Ви додому? Дозвольте, я вас проведу!
— Та ні, — зам’ялася вона невпевнено. — Та навіщо?.. Вже ж пізно!
— Отож-то! — розсміявся Борис Андрійович. — Вже пізно! А раптом там у кущах зачаївся ваш таємний поклонник, і як тільки ви там з’явитесь — він вас раз! І в машину! І до себе, у своє ведмеже лігво!