Жарт виявився невдалим, бо Клавка відразу намалювала собі в голові сцену: у кущах сидить Олександр Сергійович з двома, говорячи дядь-Гавриловим жаргоном, мордоворотами… І як побачать її о цій порі з цим красенем з явно сумнівним минулим і ще сумнівнішим майбутнім… Ой, як невдобно, говорячи дядь-Гавриловою говіркою, вийде!
— Ні! — різко запротестувала Клавка. — Проводжати мене не треба! Я сама!
— Невже ви думаєте, Клавочко, що я такий паскудник, що дозволю вам о цій порі іти додому самій… Та ще й у такому стані! — він явно натякав на її сп’яніння.
Тут вступила в бій Єлизавета Петрівна, яка вирішила виручити Клавку.
— А, це ви, Борисе Андрійовичу! Ви ж обіцяли мені пересунути шафу!
— Яку шафу? — здивувався він. — Єлизаветочко Петрівно! Давайте іншим разом, тут питання життя і смерті!
«Це точно!» — подумалося Клавці.
— Ні, голубчику, я вас так не відпущу! — схопила залізною хваткою Єлизавета Петрівна Баратинського за руку.
Клавка ж, перестрибуючи через дві сходинки, кинулася навтьоки.
Підбігаючи до недіючого фонтану у скверику, що був напівдорозі до Клавчиного дому, вона почула за собою поспішні кроки.
Борис Андрійович таки наздогнав її і схопив в оберемок, міцно притис до себе. Клавка моментально обм’якла, як повітряна кулька, з якої випустили повітря.
Баратинський ще міцніше обійняв її і вп’явся їй в губи, а Клавка лише й устигла подумати:
«Перший поцілунок! Нарешті дівчинка подорослішала!»
По всьому тілу розлилося тепло блаженства…
Невідомо скільки це тривало, але раптом крізь туман млості вона несподівано відчула, як Баратинський приклав її руку до своїх штанів. Такого в Клавчиних планах не передбачалося, вона, здається, навіть протверезіла, намагаючись визначити: що це таке дивне промацується там у Бориса Андрійовича.
І тут несподівано, ні з того ні з сього, перед її очима блискавично пролетів давній епізод:
…Вона їде з евакуації. Так сталося, що опинилась в одному купе з інвалідом і медсестрою, яка супроводжувала його з госпіталю додому. Клавка лежить на верхній полиці і слухає, що там, унизу, відбувається.
— Маня, Маня…
— Що, товаришу майоре?
— Маня, помогі!
— Як, товаришу майоре?
— Маня, помогі! Дай сюда руку!
— Товаришу майор, ми не одні!
— Маня, дай сюда руку, положи сюда. Маня, Маня, я без ног! Но я живой. Положи сюда мені руку, сюда.
— Цсс! Тихіше! Я вас дуже прошу.
— Маня, Маня!
— Ну добре, так легше?
— Маня, Маня! Ти чуствуєш?
— Да, товаришу майор!
— Мни!
— Що?
— Мни його!
— Товаришу майор, я не можу!
— Мни його!
— Цсс! Ну добре! Так?
— Мни!
— Мну!
— Не так.
— А як?
— Як тоді!
— Цссс!
— Отак, добре, добре… Маня, Маня, давай тоє…
— Ні, товаришу майор!
— Маня, Маня! Давай, Маня, ну пожалуста, Маня, я ж вас всіх защіщал! Я нє віноват!
— Так, товаришу майор, все добре, товаришу майор, все добре!
— Я без ног, Маня, но я живой чєловєк!
— Заспокойтесь, товаришу майор!
— Маня, давай, Маня, ну пожалуста. Одін разок!
Маня знехотя піддається на вмовляння, швидко знімає те з білизни, що їй заважає зробити «одін разок», і моститься на майора.
— Бистрєй, Маня, бистрєй!
— Я стараюсь, товаришу майор!
Маня дійсно старається якось прилаштуватись, однак їй заважають її довгі ноги, вона тисне йому двома руками на голову, щоб йому зручніше було втрапити «одін разок».
Вони вовтузяться, не в змозі знайти зручну позу.
І тут чується розпачливий крик:
— Я же говоріл, Маня! Маня! Маня! Я огризок! Я кусок м’яса, Маня! Я «самовар». Моє мєсто на помойкє!
— Заспокойтесь, товаришу майор! Ви не обрубок. Ви поранений герой! Вас шанує весь радянський народ!
— Нєт, Маня, нєт, нєт, нєт!
І майор на весь вагон загорлав:
…Клавка відсмикнула свою руку від Борисових штанів.
На зміну блаженству прийшла огида.
— Що таке, Клавочко? Тобі не сподобалось? — стурбовано спитав Баратинський.
— Сподобалось… — прошепотіла Клавка, з жахом звільняючись від однієї його руки, що намертво притискала її до стовбура крислатого дерева, і від другої, яка вже гуляла по Клавчиних «закутках».