— Ні, Єлизавето Петрівно, він не з Умані. Я нещодавно складала архів, — він із Калуша.
— Невже? Не знала, що там жили хасиди… ага, про що це я?
— Про квартиру Вишеславських.
— Ага. Так от, Вевюрко помер у 1935-му…
Вона затнулася. Подивилась на Клавку й уточнила:
— Він від серцевого нападу помер… Залишилася вдова — Естер, дуже освічена і надзвичайно ефектна жінка. Перекладала з німецької на їдиш. То Вевюрки жили в двокімнатній квартирі № 1 РОЛІТу. Після евакуації Естер спершу повернулася в неї, але рік тому вийшла заміж і виїхала до свого нового чоловіка в Ригу. А вона дружила з Вишеславськими, ті якраз тулилися в одній кімнатці квартири № 2, де ще жив Вільховий. Тож Естер, звільняючи свою квартиру, придумала план, достойний Остапа Бендера: Льоня Вишеславський пробиває стіну між квартирами № 1 і № 2, і так квартира № 1 з двокімнатної перетворюється на однокімнатну, туди селять Михайла Стельмаха. А Вишеславські тепер мають не одну кімнату, а дві.
— І що, їм за це нічого не було? — здивувалася Клавка.
Прохорова захрипіла сміхом:
— Дівчинко, РОЛІТ — це як монастир, тільки письменницький, а Спілка — це свого роду каста. Письменники не дуже-то дають стороннім пхати свого носа в їхні справи. Ясно, що у Спілці про все знали. Але Вишеславських люблять. То й заплющили очі на самозахват. — І вона відстовбурчила нижню губу. — То що там про новий будинок на Червоноармійській?
— Планується. Але то ще дуже далекі плани. Ясно, Єлизавето Петрівно, вам там нічого не світить, туди переїдуть… — Клавка затнулася, не хотячи зачепити письменницькі амбіції Прохорової, — ну, люди з гучнішими іменами…
Єлизавета Петрівна не подала й знаку. Клавка продовжувала:
— Почнеться рух. Одні квартири звільнятимуться, туди переїжджатимуть нові мешканці. І ви можете під цей галас з’їхати від Глухеньких…
Єлизавета Петрівна насупилася:
— А що Глухенькі? Чим вони тобі не вгодили?
— Ой, Єлизавето Петрівно! Я ж не сліпа! І не глуха! Іван Порфирович — людина, — вона притишила голос, — трохи неспокійна… Вам буває часом дуже важко зосередитися на творчій праці…
Єлизавета Петрівна закопилила губу.
— Якби ви знали, скільки заяв від письменників падають на стіл відповідального секретаря! Як рясний дощ! Дивишся — у всіх нестерпні умови праці! І у великих, і у графоманів! Тільки вашої заяви там нема! Напишіть! Нічого вам не відпаде!
— Клавусю, люба, ну як ви можете таке говорити! Глухенький — бойовий офіцер! Людина, покалічена війною! Він бачив смерть. Він заподіював смерть… Ви навіть не уявляєте, як йому з цим жити…
— Так він же фашистів убивав!
— Це теж люди.
— Фашисти — люди? Ой, Єлизавето Петрівно! Щось ви неправильно говорите! Я цього не чула! — і Клавка демонстративно затиснула собі вуха двома вказівними пальцями.
Вона завжди так робила, аби зупинити небезпечні розмови Прохорової, на які ту немов нечистий підбивав. А вона, Клавка, як ніхто, добре знала, до чого це може призвести. Хоч, за великим рахунком, письменниця мала рацію. Глухенького можна тільки пожаліти. Колись на дні народження у Єлизавети Петрівни в цій же кімнаті за святковим столом Клавка сиділа поруч Івана Порфировича, а той, добряче хильнувши, витягнув з нагрудної кишені зім’яту фотокартку і став тицяти їй під носа. Це було старе німецьке фото, на ньому була білява дівчинка з косичками в мереживному платтячку і щокатий хлопчик у подовжених шортах із шлеєчками. «От скажи мені, на хріна я його вбив? — Глухенький дихав на неї, як Змій Горинич, гарячим духом самогону. Картка тряслася в його руках. — От на хріна? Хіба ця смерть щось змінила? Це якось вплинуло на хід світової революції? Ні хріна! А тепер ці діти живуть без батька, а я щоночі бачу його голубі спокійні очі. Спокійні-преспокійні. І ці очі мене просто вивертають навиворіт!..»
…Прохорова і Клавка перейшли на шепіт.
— Єлизавето Петрівно, я вам дурного не раджу. Попросіть не за себе, а за нього, мовляв, йому потрібна окрема квартира.
— Ну то й що? Подумай сама: якщо Глухенький з’їде, то підселять мені якогось гебешника. У мене тут і без того завелика площа як на одну людину. Рятує те, що я колишня пепеже[3] з «кам’яною стіною» за спиною.