Ковтнувши холодного шампанського, Неля зауважила:
— Ой, як гарно пішло, дякую, Лізко!
— Це ж твоє шаманське, Нелько! — здивувалася Єлизавета Петрівна. Всі знали про зв’язки Нелі з буфетом ЦК.
— Лише в тебе з усього РОЛІТу є фужери, достойні «Советского шампанского»!
Прохорова задоволено посміхнулася. Це був вдалий комплімент. Вона ретельно стежила за тим, щоб до кожного алкогольного напою подавалася відповідна чарка. А різнокольоровий кришталь — це був чийсь німецький трофей, придбаний Прохоровою на Євбазі, і об’єкт її гордощів як світської дами.
На червоному кришталевому блюдечку (з тієї ж серії) красувалися маленькі бутербродики з ікрою. «Також із прийняття», — подумала Клавка.
— Пригощайтеся, Клавочко, — припрошувала Неля Мусіївна.
— Ні-ні-ні! — замахала Клавка, відхрещуючись від такого дорогого делікатесу. Вона побачила, що бутербродиків було чотири, отже, планувалося, що два буде для Прохорової, два — для Нелі.
Неля Мусіївна поклала на тарілочку перед Клавкою бутербродик.
— Повірте, дівчинко, мене цим уже не здивуєш! Колись я вúносила в Торгсин цілу жменю сімейного золота, щоб частувати галасливі письменницькі компанії. Тож Неля Мусіївна сьогодні обійдеться без бутербродика, а вам він запам’ятається, і Нелі Мусіївні буде приємно, — останню фразу вона промовила, стилізуючи під характерний єврейський акцент.
Клавка акуратненько вкусила смаколик з кав’яром і згадала дитинство. Колись її вернуло від риб’ячого жиру, яким тхнула ікра, бабуся ніяк не могла запхати в неслухняну внучку «торгсинівський» делікатес. А сьогодні для тієї самої дівчинки — тільки на 20 років старшої — це була «їжа богів». Після ковтка шампанського стало веселіше. «Так і спитися можна!» — посміхнулась подумки Клавка.
— І як пройшло «обмивання книги» у видавництві? — поцікавилась вона вголос.
— Ну що вам сказати, Клавочко? Лише велика доза шампанського й ікри допомогла розвіяти тривогу з приводу того, чи не громитимуть на Пленумі видавництво і редакторів за цю книгу мого Павла Миновича! — і Неля розсміялася.
— Але таки вдалося! — зауважила Єлизавета Петрівна.
— Так, на запах шампанського й ікри припхалася ще купа літераторів. Захмелівши, почали генеральну репетицію Пленуму.
— Нічого собі! — здивувалася Клавка.
— Ой, дівчатка, повірте моєму нюху, на цьому Пленумі знову буде повний вінегрет, як минулого разу, на загальних зборах, — зітхнула Неля Мусіївна. — Вилізе, як блощиці з-під старих шпалер, уся погань, заздрість, старі образи, самозакоханість, комплекси неповноцінності наших письменників. Ви побачите, вони знову немов подуріють: почнуть звинувачувати одне одного в гріхах, у запалі розкидаючись ярликами направо й наліво, а потім іще довго розхльобуватимуть кашу, яку заварили.
— Ярлики старі? — поцікавилася Прохорова. — Чи є щось новеньке? Тільки, будь ласка, без натуралізму: ніяких блощиць за столом!
— Ну, ярлик «буржуазний націоналіст» поки що поза конкуренцією. Чіплятимуть його наліво і направо одне одному так хвацько, як Малишко роздає «генеральські» і «маршальські» «погони» під час гри в дурня. — Неля взяла в руки свою колоду карт і почала їх тасувати. — Знаєте, ось що я вам скажу: в усіх цих безкінечних звинуваченнях в буржуазному націоналізмі є щось фарисейське. Одна справа — Рильський: рафінований, як кажуть львів’яни, інтелігент, який ностальгує за тим високоосвіченим колом, у якому виростав, і за тим богемним середовищем, у якому починав як поет, а друга справа — мій Павло Минович з його дитячою ностальгією за солом’яною батьковою хатою з призьбою на осонні. Як на мене, просто смішно і в одного, і в другого шукати буржуазний націоналізм. Вони обидва, хоч і такі різні, але радянські до мозку кісток люди, а те, що їм приписують, — це далеко не буржуазний націоналізм. Це свого роду хлопоманство, українофільство, нехай навіть і радянське. Повірте мені як онучці Мойше Гершка, що тримав книжкову букіністичну крамничку на Подолі з українофільською літературою! А хочете знайти буржуазний націоналізм — шерше ля Львів! Ось там його батьківщина!
— Я думаю, Нелько, — заперечила Прохорова, — і там його вже днем із вогнем не знайдеш! Там уже не письменницька організація, а кіт наплакав. Якщо до війни там було… скільки, Клавочко, членів? 58? Так?
Клавка кивнула.
— На той час, у 1940-му, це було лише вдвічі менше, ніж у Київській організації, і стільки ж, скільки в Києві у 1939 році. Це при тому, що Харківська налічувала всього 15 членів, Одеська десь 8, Донецька — 6. А в 1944-му Львівська організація вже налічувала «аж» 14 членів. А зараз, Клавочко, скільки?