— Ну, не кип’ятись, подруго! Це все лише слова. В цьому клятому літературному середовищі мимоволі і сама починаєш маніпулювати словами й автоматично чіпляти ярлики! Заспокойся!
Але Єлизавета Петрівна не збиралася заспокоюватись.
— Треба стежити за мовою… — повчала вона. — От я тобі скажу… — вона затяглася папіросою. — Ти ж знаєш, що я в таборах «ді-пі» працювала?
— Та тихо ти! — замахала на неї руками Неля Мусіївна. — Знаєм, знаєм. Не треба тут мені й Клавці брянчати своїми енкаведистськими медалями… Тихше, «РОЛІТ нє спіт»! Знайшла чим хвалитися!..
— Та що ти мені рота затикаєш? Всі й так про це знають!.. — Прохорова розчервонілася. — Так от там, скажу тобі, справжні буржуазні націоналісти! Я їх бачила, як оце тебе зараз. То вони — і чоловіки, і жінки, і молоді, і старі — дивляться на тебе, на комуністку з Радянського Союзу, так, що ти не знаєш, на якому світі опинилася! Вони люто ненавидять усіх нас. І вони, повір мені, далеко не жалюгідні, як тут їх інколи описують. Повір мені, Нелько, це — сила. Вони по суті — хто? Біженці! Голодранці! Вони тікали під час війни в Німеччину з двома клунками і своїми ідеалістичними уявленнями про вільну Україну. А бачила б ти, як вони трималися на наших співбесідах: не менше, як лорди! І як вони вкладали в свою чемну мову все презирство до нас! А бачила б ти, як вони облаштували свої табори: практично зробили з них маленькі держави — зі школами, університетами, церквами… І їхню віру в націоналістичні ідеї не можна нічим випалити. Ось що таке буржуазні націоналісти! А ви тут воюєте проти Рильського і Сіробаби!
— Спокійно, Лізочко, спокійно! Ніхто тут, принаймні у цій кімнаті, не збирається воювати проти Рильського і тим більше проти мого коханого Павла Миновича! Заспокойся! Чого ти?
— Та просто зло бере! Здавалось би, я — баба бабою, ти — баба бабою…
— А точніше, Сіробаба — Сіробабою, — пожартувала Неля.
Ліза посміхнулась, але продовжила:
— …але в нас більше глузду, ніж у тих мужиків, яким кинули кістку під назвою «буржуазний націоналіст», от вони й гризуть її! І гризуть не лише кістку, а й одне одного! Гризуть з остервенінням…
Клавка аж голову в плечі втягнула, перелякавшись того, що почула від Єлизавети Петрівни. Неля Мусіївна помітила цю реакцію і поплескала її по плечу:
— Не переживайте, Клавочко! І не слухайте її після двох келихів шампанського. Краще скажіть, що там у Спілці подейкують про майбутній Пленум?
— Та що там розповідати, — знехотя відмахнулася Клавка. — На закриті наради — туди, де не потрібен протокол, — мене не кличуть. Тож я знаю тільки те, що говоритиме Олександр Євдокимович у доповіді, коли, звичайно, не змінить своєї думки. А про що він говоритиме? Та про те, що й завжди… — їй таки вдалось ухилитися від відповіді.
Вона з острахом чекала, що зараз Єлизавета Петрівна її змусить переповісти, що було в ЦК, зиркнула на неї спідлоба, однак та була незворушна, як сфінкс: навіть перед найближчою подругою не подала й знаку, що знає щось більше. У цьому була вся Прохорова: сказала «я — могила!» — і слова свого дотримала.
Неля Мусіївна струсила цигарку, про яку на деякий час забула, поки над стовпчиком попелу в’юнився викрутасами димок.
— А що там думати? Я і без Клавочки можу все вам розповісти!
Вона згребла зі столу карти, ще раз їх перетасувала, розклала якоюсь химерною «шахматкою» і весело почала:
— Ну, так. Дивимось, як лягли тузи, і бачимо генеральну лінію партії, яка свідчить про те, що «не все гаразд у данському королівстві» і що прийшов час знову чистити авгієві конюшні…
Вона зітхнула, і цим скористалася Єлизавета.
— Якщо чесно, — сказала вона, — я вірю в те, що це правильно і Жданов має рацію. Останнім часом стільки сміття почало виходити друком — і в нас, і в Москві, і в Ленінграді… Але сумно, що всі зараз сприймуть цю настанову партії як команду «фас!» і можуть вихлюпнути дитя разом із водою.
— Ти віриш, що це НЕ команда «фас!»? — серйозно спитала Неля Мусіївна, припаливши нову сигарету.
— Так, я вірю, — спокійно відмовила Прохорова. — Партія хоче лише добра…
— Ну-ну! — іронічно зауважила Неля і продовжила «читати» карти: — Отже, зараз на порядку дня — критика, коли товариська, коли безпощадна. Але критика має бути. Бо, як казав товариш Жданов, «хто боїться критики — той останній боягуз». Ось так нам усе розтлумачують постанови ЦК і передовиці в газетах. І, власне, це дуже добре, бо тепер наші кохані письменники знають, що треба робити: критикувати одне одного. Ось дивіться, який розклáд: королі всіх трьох мастей повернуті до тузів, неначе спостерігають за тим, як лягають головні в колоді карти. Подивимося на королів. Піковий тут найголовніший. Він виголосить доповідь, покритикує всіх і вся — але так, як то кажуть, без фанатизму, як і вимагається від комуніста, який виконує настанови ЦК. Король сонячнокларнетний і король київськооктавний змагатимуться між собою, хто інтелігентніше і з більшим почуттям власної гідності вийде з критичної ситуації. Ось іще один король — трефовий, о, йому на цьому Пленумі не поздоровиться. Власне, як і чирвовому, київськооктавному. А ось зібралися в зграю вальти. Ух, як вони розперезалися! Готові одне одного вбити! Що я бачу? Вальти підняли руку на «святе» — на королів!