Клавка не вірила своїм вухам. Її атеїстична натура, що всіляко пручалася церковному мракобіссю, ніяк не могла змиритись із тим, що молитва католички мадам Бруслевської до «не того» святого Антонія за посередництва православного попа подіяла, та ще й так швидко…
Виявляється, секретарка, яка прийшла була на Клавчине місце, оскандалилася своїми граматичними помилками й задерикуватим характером, тож її, Клавку, і попросили повернутися. Насправді, ініціатива повернути на секретарське місце саме її належала Андрієві Самійловичу, який практично вів спілчанські справи з листопада по січень, оскільки Олександр Євдокимович увесь час був то на лікуванні, то у відрядженнях. Але й він не заперечував проти Клавчиної кандидатури.
Вона вийшла на роботу у Спілку в лютому, і це було неймовірне щастя: на Ворошилова, 3 були печі, а до печей були дрова! Там вона могла погрітися! До того ж, часом їй перепадала навіть склянка чаю з сахарином від начальства.
В один із перших робочих днів вона познайомилася з Єлизаветою Петрівною, що якраз повернулася з фронту і прийшла до Спілки владнати житлові справи. Клавка пам’ятає, як та стояла посеред приймальні, ніби королева з якоїсь соціалістичної казки (що їх, до речі, сама й писала): в формі, погонах, з орденом і медалями на грудях… А головне — в лискучих армійських чоботях. Клавка зиркнула на них і уявила, як же має бути тепло ногам цієї ефектної жінки, — й автоматично її пальці в старих черевиках скоцюрбилися від холоду. Клавка підвела очі вгору від чобіт і здригнулася, наштовхнувшись на прискіпливий погляд письменниці, тоді з переляку різко опустила голову, втупилась у клавіатуру машинки й енергійно забарабанила по клавішах. Додрукувавши сторінку, вона вже була намірилась вийняти її, однак Єлизавета Петрівна виявилася спритнішою: професійним рухом крутнула коліщатко для подачі паперу, витягла аркуш і уважно пробігла очима текст. Потім глянула на оригінал — то були каракулі на листочку зі шкільного зошита в клітинку — і розсміялась: «О, я бачу, у Спілці друкарки грамотніші за письменників! Дожилися!»
— Лізко, — шепнув їй на вухо Андрій Самійлович, який тут опинився так само несподівано, як і тоді — на зимовій вулиці з «благою вістю» для Клавки. — Цс-с! — і, підморгнувши своїм «монгольським» оком, легким порухом голови показав кудись убік.
Єлизавета Петрівна озирнулась: Микола Савелійович Середяк, автор тексту, стояв до неї спиною, але по його вухах було видно, що він усе почув: вони горіли, як першотравневі транспаранти. Клавка, що стала свідком цієї сцени, посміхнулась, її усміх підхопили Андрій Самійлович і Єлизавета Петрівна. Так вони й здружилися.
…Клавка впіймала себе на тому, що вже хвилин зо п’ять стоїть на одному місці, втупившись у стару будку чистильниці взуття на розі Євбазу та бульвару Шевченка. Стара гречанка (справжнє її ім’я ніхто не знав, її так і кликали — «Гречанка») чистила черевики й чоботи перехожим, торгувала ваксою, щітками, підківками на чоботи і шнурками для черевиків. Чистильниця, здається, вже давно терпляче очікувала, коли нарешті Клавка пробудиться зі сну і простягне свій потертий черевик на чищення. Загалом Клавка користалася цими послугами нечасто, тільки коли треба було перед якоюсь подією надати більш-менш пристойного вигляду її розношеному взуттю: Гречанка вміла будь-які старі-престарі шкари загримувати під майже нові, і в такому стані вони могли протриматись до двох днів.
Зараз у Клавки потреби в оновленні взуття не було, здається, ніяких урочистих подій не передбачалося, однак після довгого зорового контакту з чистильницею вона як інтелігентна дівчина відчула себе зобов’язаною привести в порядок черевики й поставила ногу на дерев’яну колодку. Гречанка була знаменита не лише як «взуттєва чаклунка», а й як «центральне бюро довідок»: вона знала все на світі, а особливо те, що діялося на Євбазі й навколо нього, а її улюбленими сюжетами були всілякі «страшилки».
Саме від неї Клавка почула «чорну» історію про те, як під час окупації, дуже голодної зими 1942–1943-го, один чоловік, що переніс складну операцію, став підозріло швидко одужувати, а його рана заростала мало не на очах. Лікар (а він був німець) поцікавився, де той харчується. Чоловік сказав — на Євбазі, у тітки, яка готує дуже смачні котлетки. «Ану принесіть мені таку котлетку!» Коли німець здав виріб на аналіз, то виявилося, що він з людського м’яса.