— І про нас! — майже з гордістю сказав Сіробаба.
— Новий анекдот: Неля Мусіївна Гершко з Євбазу — українська націоналістка! — розсміялася його дружина.
— І член ВКП(б) з 1932 року, росіянка, пролетарка Єлизавета Петрівна Прохорова…
— Ну, я — донька ворогів народу, мені можна! — пожартувала Клавка.
Неля Мусіївна замислилася:
— Я не розумію, що з ним сталося? — вона знову показала пальцем на стіну, за якою жили Глухенькі. — Він мені завжди здавався порядним дядьком.
— Нелько, благаю, давай про нього не будемо! Бог йому суддя. Ми з Клавкою минулого тижня — ще до приїзду Баратинського — вирішили поклопотатися перед Спілкою, щоб Глухеньким відписали ту маленьку кімнатку… Доброта мене колись погубить! — З цими словами Прохорова розлила по чарочках «Столичну».
— Зате цей ваш новенький сусід — «красавец-мужчіна» — герой! — пожартувала Неля.
Клавка посміхнулася. Їй було приємно таке чути про Бориса Андрійовича.
— Ти чого либишся? — суворо сказала до неї Єлизавета Петрівна, мовляв: зась до нього, у тебе тепер зовсім інші життєві плани. — Ти краще давай, пий!
Клавка округлила очі і мало не поперхнулася.
— Ну що, вип’ємо? — підняла чарочку Неля.
— За що? — спитала Ліза.
— За що, за що… За любов!
Всі благополучно випили і потяглись по закуски.
— До речі, — неначе випадково згадала Прохорова. — Нелько, тобі прізвище Бакланов нічого не говорить?
— Бакланов? Сашко? Той, що в ЦК? Я його як облупленого знаю… Вірніше, знала. З ним же мій Пашка був в одному літературному гуртку селянських письменників, правда ж, Павле Миновичу?
— Правда, — з повним ротом відповів Сіробаба. — Бач, як вибився! А колись ми разом хлистали водочку!
«Цілком можливо, що ця традиція скоро відновиться!» — зауважила подумки Клавка.
— Дивний він був якийсь… — сказала Неля. — Він же починав як поет… А потім хтось його розкритикував, то він взяв і пішов з гуртка.
«Поет?» — Клавка задумалася.
— Мене теж критикували, а мені — як з гуся вода, — додав Сіробаба. — От і результат: я й досі в літературі.
— Краще б ти був у ЦК! — пожартувала Неля.
— Сто лєт ти мені тоді була б потрібна! — віджартувався чоловік. — Я б собі принцесу знайшов!
— Яку-таку принцесу?
— Комуністичну! Наприклад, женився б на Ванді!
Прохорова дала йому щигля в лоб:
— Ванду — «нє трожь!» — розсердилася Прохорова.
— Ой! Боляче! — заскиглив він. — Я ж не всерйоз!
— До речі, — перехопила розмову Неля. — Бакланов дуже непростий чоловік. І недурний. Доповідь Литвина на минулорічних загальних зборах письменників пам’ятаєш?
— Це яких? — замислилася Прохорова. — Я вже заплуталася — всі ці безкінечні наради, партзбори, засідання…
— Ну, там, де критикували «Нарис історії української літератури».
— Ти не так скажи, — перебив її Сіробаба. — Там, де пройшлися по мені.
Прохорова наморщила лоба.
— Це там, — плеснула по плечі подругу Нелька, — де наш мілашка Давид Наумович Гофштейн[71] сказав історичну фразу «Какая у нас замечательная демократия!».
Вибух сміху потряс квартиру Прохорової-Глухеньких. Ніхто на цей раз навіть не ховався.
Згадана фраза довго ходила по кулуарах РОЛІТу і Спілки як анекдот. А було все так: Давидові Наумовичу була дана вказівка покритикувати теорію «права на помилку». Він і «покритикував», словами: «Я вчера выслушал выступления наших руководящих товарищей. Говорили также все товарищи, которые ошибались, требующие права на ошибку. Я слышал выступление нашего председателя, нашего ответственного секретаря, и чувство радости охватило меня! Я подумал: какая у нас чудесная демократия!»
— Тепер згадала! — витираючи сльози на очах, сказала Єлизавета Петрівна. — Да, пам’ятаю, доповідь Литвина була те, що треба. Я дуже збагатилася.
— Іронізуєш?
— Аж ніяк. Я ж «старая марксістка». Люблю розумні марксистські тексти. Рідко коли почуєш їх. Тепер усе більше мітинги…
— Якщо ти її пам’ятаєш, то згадай, що Литвин говорив про Грушевського: не просто «он дурак», а дав розлогу його характеристику з марксистсько-ленінських позицій. По-моєму, вперше в історії.
— Ага, так, я ще тоді здивована була, коли він назвав його великим політичним діячем і визнав, що той зібрав такий величезний фактичний матеріал, якого не зібрав жоден історик. То до чого тут Бакланов?
— Я думаю, що це його пасаж — про Грушевського. Він іще свого часу — молодим пацаном — ходив до мого діда в букіністичну книгарню на Поділ по українофільську літературу. Він Грушевського вивчив уздовж і впоперек.
71
Давид Наумович Гофштейн (1889–1952) — єврейський поет, один із зачинателів єврейської радянської поезії. Писав мовою їдиш. Під час війни був членом Єврейського антифашистського комітету, за що був розстріляний в 1952 р.